Ваш покірний слуга кіт

Куля, щойно випущена ворожою армією, безпомильно пролетіла над огорожею, збила листя павлоній і влучила у другий оборонний вал нашого замку — веранду. Щось затріщало. Перший закон Ньютона стверджує: «Якщо на тіло не діє сила, воно не змінює своєї швидкості і рухається по прямій лінії». Якби рух кулі підлягав цьому закону, то голову господаря спіткала б та caма доля, що й Есхілову. Але, на щастя, водночас з першим Ньютон встановив другий закон. Господар уникнув небезпеки і врятувався від смерті. Другий закон механіки стверджує: «Зміна руху прямо пропорційна прикладеній силі і спрямована вздовж неї». Не знаю, що мав на увазі Ньютон, але, напевне, тільки завдяки йому куля «дум-дум» не пройшла через бамбукову ширму на веранді, не прорвала сьодзі й не розтрощила господаревої голови. За мить, як я і сподівався, супротивник вдерся на наш двір і давай, перемовляючись, перекидати кийками бамбукове листя: «Tут?» — «Мабуть, лівіше» Увігнавшись на нашу територію в пошуках кулі, вороги завжди надто голосно кричать. Якби вони забралися у двір, без галасу підібрали кулю, то їхня найголовніша ціль не була б досягнута. Ясна річ, вони дорожать кулею, але важливіше — допекти господареві. Цього разу вони здалека помітили, куди залетіла куля. Чули, як вона влучила в бамбукову ширму на веранді. Догадувалися, куди вона впала. Отож, якби вони хотіли нишком її підібрати, то це їм легко вдалося б зробити. За означенням Лейбніца, простір — порядок можливого співіснування явищ. Букви в алфавіті розміщені в певному порядку. Під вербою обов’язково водяться в’юни. Місяць завжди супроводжує кажанів. Не знаю, чи бейсбольний м’яч пасує до огорожі, але для тих, хто щодня закидає його у чужий двір, таке співіснування подій стає звичним. Тому вороги мали б знайти кулю за одну мить. Але вони галасують — значить, провокують господаря на двобій. За таких обставин навіть нерішучий господар мусив прийняти виклик на бій. Ще недавно, слухаючи лекцію з етики, він посміхався, а ось тепер, як несамовитий, вискочив надвір, і за мить узяв у полон одного ворога. Як для господаря, то це великий успіх, хоча полонений виявився хлопчиськом років чотирнадцяти. Вусатому господареві такий ворог не під ходить. Але господар, видно, і цим задовольнився. Потяг його до веранди добиватися вибачення. Тут годиться кілька слів сказати про тактику ворога. З учорашнього грізного вигляду господаря ворог здогадався, що господар обов’язково виступить на бій, і справа кепсько закінчиться, якщо він заскочить на гарячому якого-небудь неповороткого здорованя. Найліпший спосіб уникнути небезпеки — це послати на розшуки м’яча хлопчиська з першого чи другого класу. Навіть якщо господар його вловить і вичитає мораль, честі «Ракуункану» не буде завдано шкоди. Навпаки, осоромиться сам господар, по-дитинячому зчепившись з хлопчаком. Ось так міркував ворог. І цілком слушно, як усяка нормальна людина. Тільки от ворог забув узяти до уваги, що має справу з незвичайною людиною. Якби в господаря вистачало здорового глузду, він і вчора не вискочив би надвір. Затьмарення розуму підносить нормальних людей до рівня незвичайних, а в людей із здоровим глуздом відбирає тяму. Не варто гордитися потьмаренням розуму, коли ще можеш відрізнити жінку від дитини, а рикшу від погонича. Вам не попасти в товариство любителів затьмареного розуму, коли не здогадаєтеся, як спіймати в заручники якогось там учня першого класу гімназії. Жаль полоненого. Він, рядовий солдат — підбирач м’ячів, — виконавши наказ старшокласників, не встиг перебратися через огорожу, як, на лихо, божевільний ворожий генерал, переслідуваний генієм затьмареного розуму, схопив його і потяг додому. Коли вже таке сталося, вороги не могли спокійно дивитися, як над їхнім спільником чинять наругу. Наввипередки кинулись вони у двір — хто через паркан, хто через хвіртку — і вишикувалися перед господарем цілою дюжиною. Майже всі були без піджаків і жилеток. Одні в білих сорочках з закасаними рукавами — вони стояли, згорнувши руки на грудях. Іншим тільки для годиться прана-перепрана фланель закривала плечі. Я придивився — ось і жевжики у парусинових сорочках з чорною облямівкою і чорними ієрогліфами, вишитими на грудях. Кожен скидався на хороброго полководця, здатного стримати й тисячне військо. Їхні тугі м’язи під засмаглою шкірою так і промовляли: «Ми тільки вчора прибули з Сасаями [167], що в провінції Тамба». Шкода, що таких хлопців посилають у школу. Якби вони стали рибалками або моряками, напевне, більша користь була б державі. Усі, наче змовившись, босі, в закачаних штанях, вони, здавалось, прибігли гасити пожежу. Вони стояли перед господарем мовчки, ніби води у рот набрали. Господар теж ні пари з уст. Якийсь час лютими поглядами вони вивчали одне одного.