Ваш покірний слуга кіт

«Он що називають сп’янінням!» — подумав я і знічев’я поплентався непевною ходою, навмання переставляючи лапи. Чогось почав знемагати сон. Ніяк не зрозумію, чи сплю, чи йду? Силкуюсь розплющити очі, але щось важке опускає повіки. Ну гаразд, хай так і буде. Чого мені переживати? Не боюся ні моря, ні лісу… І в ту мить, коли я ступив уперед ослаблими лапами, плюснулась вода… Попався! Я навіть не встиr зойкнути. Я не міг второпати, що зі мною сталося. В голові все переплуталось.

Отямившись, я побачив, що борсаюсь у воді. Я захлинався, шалено махав лапами, але дарма — за воду не зачепишся, і я знову йшов на дно. З відчаю я спробував відштовхнутися задніми лапами і вдарив передніми. Злегка за щось учепився. Голова виступила над водою і я оглянувся. Де я? Виявляється, я впав у великий шаплик. У тому шаплику майже ціле літо росла водорость — так звана водяна мальва, але згодом Кандзаемони поїли водорость, а шаплик використали для купання. Через їхнє купання води ставало дедалі менше. Води поменшало, то й ворони перестали навідуватися. Якось недавно мені спало на гадку: «Води не стало, і Кандземонів не видно». Але хіба я міг тоді подумати, що натомість я тут купатимусь?

Від води до вінців шаплика понад чотири суни. Хоч як лапи витягую, а не досягну. Хоч як підстрибую, а вилізти не можу. На мить загавлюсь — відразу йду на дно. Поки борсаюсь, кігті шкребуть стінки шаплика, і, здається, що порятунок недалеко, але тут же занурююсь з головою під воду. Занурившись, задихаюсь і знову хапаюсь за стінки. Тим часом сили стає щораз менше. Душею рвуся з води, та лапи не слухаються. Врешті-решт я сам не розумію, чи тону, аби шкребти стінки шаплика, чи шкребу, аби тонути.