Ваш покірний слуга кіт

Видно, минула година, і лекція етики скінчилася. В інших класах майже водночас уроки теж дійшли до кінця. І тоді запакований у класах натовп із восьмисот чоловік з войовничими криками сипонув надвір. 3давалося, то бджоли покидають розбитий вулик. 3відусіль — з вікон, з дверей, з усіх отворів — линула наввипередки невгамовна, галаслива учнівська юрба. Отоді й почалася велика подія.

Передусім почну з бойового порядку бджіл. Хто не вірить, що за такої війни буває диспозиція, той помиляється. Коли мова заходить про війну, люди звичайно пригадують битви на ріці Шахе, під Мукденом і Порт-Артуром. А в пам’яті дикунів з поетичним способом мислення спливають тільки казкові події: як Ахіллес дряпався на мури Трої, волочучи за собою труп Гектора або як Чжан Фей [165] з князівства Янь з алебардою в руках під Чанбаньцяо вистояв перед мільйонним військом Цао Цао. Кожен може згадувати, що йому заманеться, але думати, ніби всі битви схожі на ці — не годиться. Можливо, такі дурні війни вибухали в прадавні епохи, але тепер, у мирний час, та ще й у столиці Великої Японської імперії такі варварські побоїща — нездійснене чудо. Хоч би до яких заколотів доходило, а кінчаються вони щонайгірше спаленням поліцейських будок. Якщо подумати, то виходить, що війну між володарем «Лігвища сонного дракона» і вісьмомастами здорових хлопців «Ракуункану» треба віднести до найзвичайнісіньких битв в історії Токіо. В «Цзо-чжуані» [166] розповідь про Яньлінський бій починається описом диспозиції ворога. Споконвіку знамениті літописці, як правило, дотримуються такого стилю. Тож не гріх, якщо почну з диспозиції бджіл. Яка ж вона? По той бік огорожі вишикувався колоною загін піхотинців. Видно, його завдання полягає в тому, щоб господаря заманити у прифронтову смугу. «Не здається?» — «Ні, ні!» — «Куди ж це годиться!»- «Ніяк не виходить». — «Не здається?» — «Mусить здатися!» — «Ану, загавкай!» — «Гав-гав! Гав-гав-гав!» Потім загін дружно гаркнув бойовий клич. Праворуч, трохи віддалік від колони піхотинців, зайнявши вигідну позицію, на спортивному майданчику розмістилася артилерія. Один з офіцерів приготувався до пострілу в «Лігвище сонного дракона». Лице в лице з ним, на відстані п’яти-шести кенів стоїть ще один, позаду інший, обличчям до нашого дому — і так цілий ряд, усі артилеристи. Хтось мені пояснював, що це тренування з бейсболу, а не приготування до війни. Я неосвічений кіт і про бейсбол не маю жодного уявлення. Однак я чув, нібито його завезено з Америки і тепер він став популярним у всіх школах, за винятком хіба що початкової. Америка тільки й вигадує усяку чудасію, тож будьмо їй вдячні за те, що навчила нас, японців, розваги, дошкульної для сусідів і цілковито схожої на артилерійську стрільбу. Цікаво, чи американці справді вважають бейсбол спортивною грою? Сумніваюся. Однак навіть гра в чистому вигляді, якщо вона здатна залякати навколишнє населення, може заступити артилерійський обстріл! На підставі власного досвіду я зробив висновок, що майстерною грою ворог досягає ефективності артилерійського удару. А назвати можна, як хочеш. Якщо одні люди під виглядом благодійництва чинять шахрайства, а інші радіють з потьмарення розуму, назвавши його натхненням, то чому не можна воювати, прикидаючись, що граєш у бейсбол? Мені колись розповідали про нього, але то, напевне, був звичайний бейсбол. А от зараз я розкажу про особливий бейсбол — його грають тоді, коли потрібна артилерія для обстрілу обложеної фортеці. Спочатку, я вас ознайомлю, як стріляють кулями «дум-дум». Один з артилеристів бере кулю у праву руку і жбурляє власникові копистки. Стороннім людям невідомо, з чого роблять кулі. Це круглий і твердий, як камінь, колобок, обтягнений шкірою. Як я вже згадував, куля виривається з руки артилериста і летить, розтинаючи повітря, а чоловік навпроти, змахнувши кописткою, силкується її відбити. Якщо він іноді схибить, куля пролітає мимо, але здебільшого відскакує від копистки з гучним тріском. Удap виходить страшенний. Куля легко могла б розтрощити голову знервованому, хворому нетравленням шлунка господареві. Тієї кількості артилеристів, яка є, вистачає для бою, а ще ж навколо юрмляться роззяви і солдати підкріплення. Як тільки копистка влучає у колобок, розлягається плескіт долонь, крик: «Ура! Уpa!», «Ага, попав!», «Досить з вас чи, може, ще дати?», «Страшно?», «3даєтесь?» Це ще нічого, а тож за кожним третім разом відбита куля влітає в «Лігвище сонного дракона». Якби вона не залітала, мети нападу не було б досягнуто. В наш час кулі «дум-дум» виготовляють повсюди, але коштують вони дopогo. А тому покладатись на безперебійне постачання навіть під час війни не доводиться. В середньому на батарею припадає одна-дві кулі. 3а кожним ударом втрачати дорогоцінну кулю не годиться. Тому створено відділення підбирачів, які розшукують загублені кулі. Легко знайти кулю, якщо вона впала на рівне місце, а як закотилася в траву або на чужий двір, то біда. Отож, уникаючи непотрібної витрати енергії; артилеристи, як правило, закидають кулі туди, де їх легко відшукати. Але цього разу все було навпаки. Метою була не гра, а війна, й артилеристи навмисне шпурляли кулі в наш двір. А коли вже кулі падали на наш двір, то хоч-не-хоч треба переступати кордон. Найпростіше — перескочити через огорожу. Якщо при цьому зчинити шум, то господар неодмінно розлютиться. Бо інакше йому довелося б скинути шолом і підняти руки вгору. І від надмірної тривоги голова його полисіє.