Ваш покірний слуга кіт

- Ого, як часто ходять! Знову по м’яч.

— Ага. Ми домовились, що вони будуть заходити через ворота.

— Ось у чому справа… Тепер зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Ну… Чому приходять.

— Сьогодні вже шістнадцятий раз.

— Тобі, мабуть, обридло? А чи не краще зробити так, щоб вони не приходили?

— Як це так — щоб не приходили? Тут нічого не вдієш, усе одно докучатимуть.

— Нехай буде по-твоєму. Годі про це. Але чого ти такий впертий? У цьому світі вигідніше бути гладеньким, без гострих кутів. Круглий предмет легко котиться, а вугластий оббиває собі боки. Не один ти живеш на світі. Не думай, що до тебе всі будуть пристосовуватися. Отак! А як будеш мірятися силою з тими, у кого є гроші, тільки собі нашкодиш. Тільки нерви попсуєш і здоров’я згубиш. І ніхто тебе за це не похвалить, слова доброго не скаже. Що ти багачеві зробиш? Він сидить собі й наказує — роби це, роби те. Кожен знає, що один у полі не воїн. Звісно, впертість — похвальна річ, але ти перегнув і вона заважає тобі працювати вдома, завдає клопоту на роботі. Одне слово, ти нічого не доб’єшся, крім неприємностей.

— Пробачте, будь ласка. На задвір’я залетів м’яч, дозвольте підібрати.

— Бач, знову прийшли, — засміявся Судзукі-кун.

— От невиховані! — сказав господар і почервонів як рак…

Судзукі-кун, вирішивши, що загалом візит удався, попрощався і пішов додому. Натомість завітав Амакі-сенсей. Взагалі, можна нарахувати небагато прикладів, коли людина признавалася, що в неї затьмарення розуму. Але якщо вже вона помічала, що з головою щось негаразд, то затьмарення розуму наче й не було. Потьмарення розуму в господаря досягло апогею під час учорашньої великої події. Переговори сяк-так дійшли до кінця, хоча велися по-чудернацькому, і того ж дня, ввечері, зачинившись у кабінеті, господар наполегливо думав, думав і відкрив, що відбувається щось дивне. Одного він не міг збагнути: з ким відбувається — з учнями «Ракуункану» чи з ним самим, але твердо знав, що таки відбувається щось дивне. Господар відкрив, що, живучи поряд з гімназією, він цілісінький рік псує собі нерви. Ось що йому здалося дивним. Якщо так, то треба щось робити. Але що? Залишилося одне: ліквідувати джерело роздратування хабарем — ліками, які приписав лікар. Дійшовши такого висновку, господар забажав показатися своєму постійному лікареві, Амакі-сенсею. Розумно чи ні він зробив — це інше питання, але в усякому разі треба визнати, що господар виявив похвальну силу волі й обізнаність, помітивши у себе затьмарення розуму. Як завжди спокійно Амакі-сенсей спитав: «Ну, як себе почуваєте?» Здебільшого лікарі починають розмову таким запитанням. Я не довірився б лікареві, який не спитав мене: «Ну, як себе почуваєте?»

— Кепсько, сенсей.

— Невже?

— Скажіть, ваші ліки коли-небудь помагають?

Амакі-сенсей здивувався, але, будучи лагідної вдачі, спокійно відповів:

— Завжди, помагають.

— Як же це так, що моєму шлунку не краще? Я ж стільки ліків випив.

— Не може такого бути.

— Не може бути? Значить, ви гадаєте, що мені стало трохи краще?