Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
5
Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна – щось таке, як в увертюрі до ‟Тангейзера” Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування – все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.
– Страшенно хочеться, – сказав він, – щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш – це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.
У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.
– Тобі добре говорити, – мовив він, – бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?
– Справді, – сказав він покірливо. – Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків – я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?
– Через дві години, – сказав брат. – Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?
Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.
– Все правильно! – сказав. – Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.
– Хо-хо! – сказав брат, прибираючи зі столу. – Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.
– Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, – тихо промовив маленький чоловік.
– А ніхто не хоче, – сказав з тою-таки усмішечкою брат. – Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.
– Ти жорстокий, – тихо сказав маленький чоловік.
– Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі – це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?
– Дивний цей світ, – сказав маленький чоловік. – Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?
– Знову слова, – жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка – Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити – одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.
– А як бути з небом? – спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.
– Небо – це ніщо, порожнє місце, – сказав брат. – Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, – це кисень, вуглекислий газ і азот.
– Ти зумисно огрублюєш, – з болем у голосі сказав маленький чоловік. – Небо – це наша здатність бути добрим...
Тоді виступила на кін Віра.
– Дядю, – спитала вона якнайсерйозніше, – а ти вмієш пускати бульки?