Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Може, й мене пригостиш? – сказав він, підморгуючи. – Здоров!
Між маленьким чоловіком та здоровилом лежала величезна калюжа, і чоловічок нерішуче зупинився, обдумуючи, як би ту калюжу обійти. Але здоровило вже ступнув велетенськими гумовими чобітьми у воду й побрів до нього. Простягнув червону пальчасту руку і витяг не одну, а три сигарети.
– Бог тройцю любить, – сказав хрипко. – Спасибочки!
Чоловічок чемно, трохи запобігливо всміхнувся і порвався йти.
– Чекай! – хрипко сказав черевань. – А прикурити?
Дав сірники, а коли забирав, зустрівся із заплилими в мішках холодними сірими очима.
– Давно тебе щось не було, – сказав здоровило й пихнув димом.
– Хе-хе! – засміявся чоловічок і таки рушив, безцеремонно покинувши в калюжі здорованя, який так щиро затягнувся, що аж хмару диму створив над собою.
Тоді чоловічок відчув, що пальто в нього на плечах набрякло, а неприємна вільга пролазить до тіла. Він мерзлякувато повів плечима й пішов, розсіюючи носками брудносірі краплі. Здавалося, Ромка все ще стоїть у калюжі, важко дивлячись йому вслід; може, це від того морозило йому спину, начебто приліпилося там дві крижинки. На порожню дорогу з бічного завулка вистрибнув на трьох ногах пес, зупинився й зирнув на маленького чоловіка. Тоді неквапно застрибав по дорозі, задня лапа в нього безживно звисала, і чоловічок притишив ходу, щоб не лякати даремно хвору тваринку.
Пес вряди-годи озирався, а переконавшись, що людина йде на пристойній віддалі, монотонно й спокійно дрибуляв.
Чоловічок зупинився біля розхитаної хвіртки, яка вгрузла в калюжу, доріжка до хати була світло-брунатна від брикетного попелу, яким посипали її взимку. Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.
2
Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, – у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.
– Уяви собі, – казала мати, – ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили – вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу – пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти – мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс – як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?
Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць – як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.
– Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! – мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. – Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов...