Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Щось казав? – спитала вона.
– Я до брата! – відказав маленький чоловік.
– Він удома, – махнула ножем жінка.
З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.
– Надовго приїхав? – спитала господиня.
– На два дні, – відповів маленький чоловік, беручись за ручку.
– То це, може, мирити їх хочеш? – спитала Смердиха, але він уже переступав порога.
Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру – читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.
– А, це ти! – сказав байдуже брат. – Я так і думав, що приїдеш.
– Потягло в рідні місця, – сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.
Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.
– Привіт, мала, – сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. – А знаєш, кого я зустрів по дорозі?
Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.
– Зайця, – сказало воно.
– Еге ж, саме зайця, – сказав маленький чоловік.
– Що ж він мені передав? – так само хитро спитала мала.
– Шо-ко...
– Лад! – радісно довершила мала і засміялась.
– То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?
– Хе-хе! – засміялася дівчинка. – Таке не питають.
Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.
– Ти сьогодні на другу?
– Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.
Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.
– Така дивна погода надворі, – сказав протягло маленький чоловік. – Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.
– Хе-хе! – засміялася дівчинка – Хіба можна тягти небо на плечах?
– Березень – відказав брат. – Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.
Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане – жарт.
– Що з малою? – спитав маленький чоловік.
Дівчинка активно хрумтіла шоколадом
– Безконечні застуди, – сказав брат. – Піде в садочок, побуде два дні – й температура. Ну, ми вирішили забрати її – ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, – він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем – засвітився в його очах зелений вогник. – Це не мати тебе викликала? – спитав жорстко.
– Ні, – відповів маленький чоловік. – В мене випав вільний день, а там – субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.
– Як це так: захотілося тиші? – спитала дівчинка
– Мати наговорила про тебе купу неприємностей.
– Ти ж її знаєш, – сказав брат сухо. – Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!
– Щось там з ліками, – сказав маленький чоловік.
– Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.
Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку – місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.
Брат вигорнувся з ковдри, як курча – зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.
– Ти такий смішний, тату, – сказала вона
Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.
– Ага, злякалася, – сказав брат, широко всміхаючись. – Ото знатимеш, як сміятися з батька.
Але мале, здається, не дуже й лякалося.
– Тату, ще! – сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.
– Отак і живемо, – мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.
– Тату, ще! – сказало мале.
– У мене й рук не лишиться, – добродушно сказав брат. – Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.
– Я хочу полетіти в небо, – ентузіастично сказала дівчинка.
Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.
– А ти чого не женишся? – спитав брат, натягаючи сорочку. – Боїшся волю загубити?
– Хто зна! – сказав маленький чоловік. – Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.