Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Не переймайся, – сказав він. – Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.
– Ну, ні! – обурено підхопилася зі стільця мати. – Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!
– Сама ж кажеш: випив був.
– А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?
Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний – він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій – щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна втома, якої чомусь не міг перебороти. На щось сподівався, їдучи сюди, щось хотів собі повернути. “Але ні, – подумав, лагодячи запалу клавішу, – це так просто не відбувається. Та й кому є діло до моїх клопотів та гризот?”
Мати начебто відчула його напругу, бо перестала, почату вчетверте, переоповідати ту ж таки історію: вона згадувала. Але згадувала тільки про те, які невдячні були щодо неї старший син та його жінка. От, наприклад: у них вітер зірвав бляху на даху, батькові з його ногою на дах вилізти нелегко, а Стах тільки вислухав їхню скаргу і по всьому.
– Але я ж полагодив вам дах, – сказав стурбовано маленький чоловік. – Чи це було іншого разу?
– Я про те саме, – сказала мати. – Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.
– У кожного своя робота! – покірливо відказав маленький чоловік.
– А він сказав, що твоє бренькання – не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.
– У кожного своя робота! – вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.
– Він сказав, що ти і такі, як ти – дармоїди, – гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.
– У світі все відносно, – тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами. – Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому – інше! Шевцю – шевство, а кравцю – кравецтво!
– Я йому сказала те саме... Але він тоді п’яний був. А п’яний – це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що...
– Живе, як більшість людей, – мирно проказав маленький чоловік.
– Коли б він жив, як більшість людей, – сказала категорично мати, – то рідних своїх не ображав би!..
4
Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею – щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях – була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.
– Я до Стаха, – сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.
Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів – вдається, жінка усміхалася до нього.