Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.
– Я нічого смішного не сказала, – мовила й собі всміхаючись дівчинка. – Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.
– Тоді смердить у хаті, Віро, – поморщився брат.
– Ще раз! – сказала хитро дівчинка. – Ще раз – і все!
Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.
– Зараз я тебе навчу, – сказала дівчинка. – Диви, як треба!
Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не
вийшло.
– Дай я! – приступив ентузіастично брат.
– Еге, тато вміє! – сказала дівчинка.
Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.
– Бачите, я фокусниця! – сказала Віра.
– Роби з цього філософські висновки, – засміявся брат. – Притча про бульбашки і самотню людину.
Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.
– Стеж! – сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. – Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, – спитав він у брата, – чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?
– Людська цивілізація на тому й заснована, – сказав маленький чоловік, – що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.
Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну лампочку.
– Амінь! – урочисто сказав Стах. Ти посидь, а я збігаю в магазин.
– Не треба! – кволо заперечив маленький чоловік. – Я останнім часом до випивки не дуже.
– А ми тільки пригубимо, – сказав брат, натягаючи пальто. – Світ оцей розвеселимо. Посидиш із дядьком? – спитав він у Віри.
– Коли він мені розкаже казку, – сказала Віра – Про тьотю-листоношу.
– Я вже її забув, – сказав маленький чоловік.
– А ти її наново вигадай, – відказала дівчинка.
– Бавтесь! – мовив брат, натягаючи картуза. – Я швидко. Та роздягнися ти!..
Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині – з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.
– Іде тато, – сказала Віра, зводячись навшпиньки.
– Ти його любиш? – спитав маленький чоловік.
– Та ж люблю! – сказала дівчинка – А чого про це питаєшся?
– До діда й баби ходиш?
– Зараз ні, – відказала Віра. – Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив...
– Ну, гаразд, – мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. – Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?
– Це ми граємося, чи справді? – повернула голову дівчинка.
– Ясне діло, що граємося.
– Тоді бачу, – сказала дівчинка. – Несе юна величезну сумку.
– Еге ж, листи з усього світу. А один – до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.
– Хе-хе, – тихо засміялася дівчинка. – Але я ж не принцеса!
– Хто тобі сказав, що ти не принцеса?
– Хіба живуть принцеси в такій хаті? – спитала Віра
– А Попелюшка?
– Попелюшка не була принцеса, – сказала Віра. – Просто вона вийшла заміж за принца.
– Значить, і вона стала принцесою, – сказав переконано маленький чоловік. – Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.
– Як так – захотіти? – спитала Віра.
– Заплющ очі, – сказав маленький чоловік. – Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?
– Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся...
Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження – смерть темного і народження зеленого. “Зелений світе, – хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. – Прийди ти вже нарешті!”