Хроніка заводного птаха

Звідусіль мене оточувала густа темрява. Хоч як я напружував зір, нічого не бачив. Навіть власних рук. Водячи руками по стіні, намацав драбину й потягнув до себе. Вона все ще була міцно прив’язана. Я ворухнув рукою, і мені здалося, ніби темрява злегка колихнулася. А втім, можливо, це був просто обман зору.

Дивно, що я не можу бачити власного тіла. Що довше я сидів у темряві, то щораз менше усвідомлював, що існую. А тому раз у раз покашлював і погладжував обличчя власними долонями. Таким чином вуха підтверджували, що в мене ще є голос, руки — що обличчя нікуди не ділося, а обличчя — що руки на своєму місці.

Незважаючи на мої зусилля, моє тіло ставало рідшим і легшим — немов пісок, який відносить із собою водяний потік. Було таке відчуття, ніби в мені відбувається жорстока боротьба, щось схоже на мовчазне перетягування каната — свідомість поступово перетягувала до себе моє матеріальне «я». Темрява сильно порушила первісну рівновагу між цими двома силами. Я раптом подумав, що тіло врешті-решт — лише тимчасова оболонка, приготовлена для того, щоб його поглинула свідомість. Якби хромосоми, з яких складається моє тіло, були переставлені в іншому порядку, то, напевне, я набув би іншого вигляду. Крита Кано назвала себе «повією в думках». Тепер я легко сприйняв її слова. Справді можна віддаватися любощам у думках, а досягти оргазму — в реальності. У такій непроглядній пітьмі може статися що завгодно.

Я труснув головою і постарався вернути свідомість назад у своє тіло.

У темряві я зчепив пальці рук — великий з великим, вказівний із вказівним. Пальці правої руки переконалися в існуванні пальців лівої, а пальці лівої — в існуванні пальців правої. Потім я повільно й глибоко вдихнув. Про свідомість перестану думати! Переключуся на щось реальніше. На реальний світ, якому належить моє тіло. Я ж заради цього сюди забрався. Щоб подумати про реальний світ. Мені здалося, що для цього треба перебувати далеко від нього. Скажімо, на дні глибокого колодязя. «Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно», — так сказав Хонда-сан. Прихилившись спиною до стіни, я поволі вдихав повітря, що відгонило пліснявою.

Весілля ми не влаштували. Не мали для цього фінансових можливостей, а просити допомоги в батьків не хотіли. Заздалегідь вирішили жити удвох, покладаючись лише на свої заробітки. Це важливіше за будь-яку формальність. У неділю вранці ми прийшли в районну управу, розбудили чергового службовця, натиснувши кнопку дзвінка біля прийомного віконця, й подали заяву. А ввечері подалися до першокласного французького ресторану — замовили пляшку вина й повечеряли за повною програмою. І це замінило нам весілля.

Коли ми одружилися, то майже не мали жодних заощаджень (моя покійна мати залишила мені трохи грошей, але я вирішив приберегти їх на чорний день), меблів — також. Перспективи на майбутнє годі було назвати світлими. Хоча я і працював в юридичній конторі, без адвокатського посвідчення я не мав на що сподіватися. Куміко значилася у штаті маленького, маловідомого видавництва. Закінчивши університет, вона могла скористатися батьковими зв’язками і влаштуватися набагато краще, але така думка була їй не до душі, і Куміко власними силами підшукала собі цю роботу. Таке життя удвох цілком нас задовольняло.