Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— От і добре. Я зараз! — зраділа жінка. — Капусточки, мабуть, тепла ще. І це… Може, картопельки зварити?
— Ні, варити не треба. Нема коли, — категорично вирішив Рибак і скоса, назирці поглянув на старосту, що, злігши на стіл, нерухомо сидів у кутку. Над ним темніли під рушниками старосвітські образи. Рибак протупав чобітьми до простінка і спинився перед великою заскленою рамкою з фотографіями. Він умисно не дивився на старосту, але відчував, що той спостерігав за ним.
— Значить, німцям служиш?
— Доводиться, — зітхнув старий, — що вдієш?
— І багато платять Питання було зумисне в'їдливе, але й на нього цей дід відказав рівно і з гідністю:
— Не питався і знати не хочу. Своїм обійдуся. «Гонористий, одначе, — подумав Рибак. — З характером».
У березовій рамці на стіні серед півдюжини різних фото він наглядів молодого, чимось схожого на цього діда, хлопця у гімнастерці з артилерійськими емблемами в петлицях і трьома значками на грудях. Було в його погляді щось поважно-статечне, впевнене і в той же час по-молодечому наївне.
— Хто це? Син, може?
— Син, син. Толик наш, — лагідно підтвердила господиня. Тримаючи в руках миску, вона через плече Рибака теж глянула на фото.
— А тепер де він? Не в поліції часом Староста підняв насуплене обличчя.
— Не всі ж, як дехто. На фронті, он де.
Старостиха поставила миску з капустою і загомоніла:
— Ой боженько, як пішов у тридцять дев'ятому, та й усе. Від самого літа ні сліху ні духу. Хоча б знати, чи живий.
— Так, так, — сказав Рибак, не звертаючи уваги на її жалісливі причитання, яких він доволі наслухався від початку війни. Тепер його цікавило інше. Зачекавши, поки вона виговориться, Рибак переконливо зауважив старому: — Зганьбив ти сина.
— Атож! — шпарко підхопила від печі жінка. — І я ж те кажу йому день і ніч. Зганьбив і сина, і геть усіх.
Це було трохи несподівано, тим більше, що старостиха говорила начебто зі щирим болем у голосі. Рибаку здалося тоді, що дід цей — просто недотепа якийсь. Але тільки він подумав так, як обличчя старого недобре нахмурилося й весь він різко обернувся до господині:
— Годі! Не твоя справа!
Жінка відразу ж стихла, ніби поперхнулася на півслові, а дід поважно кинув докірливий погляд на Рибака.
— А він мене не зганьбив? Німцеві віддав. Це не ганьба?
— Так сталося: війна. Не його тут вина.
— А чия? Моя, може? — причепливо, без найменшого остраху допитувався старий і оголосив: — Ваша вина. Молодших.
— Ага-а, — непевно сказав Рибак, припиняючи не надто приємну і не дуже просту розмову, якій, знав, у теперішній час не буде кінця. Господиня тим часом швиденько розстелила невеличку, на півстолу, скатерку, поставила миску з капустою, скоромний запах од якої владно приглушив усі його інші почуття і ще більше загострив відчуття голоду. Дуже хотілося їсти, і він вирішив поки що відкласти підрахунок його не зовсім приємних стосунків із господарем.
— Сідайте ж, підкріпіться трошки. Ось Хлібця вам, — з улесливою гостинністю запросила господиня.
Рибак, не скидаючи шапки, втиснувся за стіл.
— Давай поїмо, — сказав він Сотникову.
Той покрутив головою:
— Їж. Я не буду.
Рибак уважно подивився на товариша, що весь згорбився на ослоні й, покашлюючи, тремтів — певне, морозило. Господиня, очевидно, мало що розуміючи про його стан, здивувалася:
— Чому ж це? Може, гребуєте нашим? Може, ще чогось хочете?
— Ні, дякую. Нічого не треба, — рішуче відмовився Сотников і склав у рукавах руки.
Господиня занепокоїлася:
— Боженько, мо', я не догодила чим? Так даруйте. Я ж не хотіла…
Рибак зручно вмостився на лаві, притримуючи між колінами карабін, узяв ложку, скибку зачерствілого, з кминовим запахом хліба і не помітив, як в цілковитому мовчанні спорожнив велику глиняну миску. Староста незручно сидів у кутку, господиня стояла обіч столу зі щирою готовністю догодити гостеві.
— Так, хлібець заберу. Це на його долю, — сказав Рибак.
Господиня охоче згодилася:
— Беріть, беріть, дітки.
Староста чогось мовчки чекав — якого слова чи, може, розмови про справу. Великі його порепані руки лежали на чорній обкладинці книги. Засовуючи окраєць за пазуху, Рибак несхвально кивнув:
— Книжечки почитуєш?
— А що ж, почитати нікому не шкодить.
— Радянська чи німецька?
— Біблія.
— Цікаво. Ану! Ніколи не бачив біблії, — трохи посунувшись за столом, Рибак покрутив у руках книжку, розгорнув обкладинку. Проте він одразу ж відчув, що цього не треба було робити — виявляти свою необізнаність хай навіть у другорядній справі.