Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Коли вони ще йшли через город, Рибак своїм досвідченим оком спостеріг, що в хаті горить світло — з верхніх шибок намерзлих віконець тьмяно пробивався вогник каганця. «Тим краще», — подумав Рибак і тихенько ступив на рипучий ганок.
Він не стукав, двері були не замкнуті, відчинити їх йому, колишньому сільському жителю, було звично і просто: повернув завертку — і двері, трохи рипнувши, розчинилися. Покинувши їх так, він пройшов у темні сіни, повні знайомих і напівзабутих селянських запахів, обережно повів рукою по стіні. Пальці натрапили на якусь задерев'янілу від холоду одежину, потім на планку у дверях. Намацавши холодну, розпечену морозом завісу, він збагнув, як розміщені двері, й легко знайшов однакову в усіх селах ковальську штуковину — клямку. І ці двері були незамкнуті. Він переступив за високий поріг, передаючи клямку в задубілі руки Сотникова.
На перевернутій посеред столу мисці мигав каганець, вогник його сумовито затріпотів од морозного повітря. Літній, з коротко постриженою сивою бородою чоловік, що злігши на стіл, сидів за каганцем у накинутім на плечі кожушку, підняв голову. На його старечому, хоча й досить ще твердому обличчі коротко блиснув холодний позирк, який тільки й свідчив про те, що він побачив захожих. Але одразу ж очі його погасли під навислими бровами.
— Добривечір у хаті, — зі стриманою ввічливістю привітався Рибак.
Звичайно, можна б і без цих привітань з німецьким прислужником, але Рибак хотів пом'якшити напруженість першої зустрічі. Старий, одначе, не відповів і не підвівся з-за столу, тільки подивився на них з якоюсь навіть невдоволеністю на сивому обличчі.
Позаду все ще валив холод?
— Сотников невміло брязкав дверима, які не зачинялися. Рибак вернувся і, звично грюкнувши, зачинив двері. Господар нарешті випростався за столом, не змінюючи, проте, спокійного виразу обличчя, — ніби він і не здогадувався, хто це, такі пізні гості.
— Ти староста будеш? — офіційно запитав Рибак, вайлувато ступаючи від дверей до столу. В намерзлих трофейних чоботях було трохи слизько, і він стримував свій крок на підлозі.
Старий закрив товстелезну книжку, яку перед тим, певно, читав біля каганця.
— Староста, ну, — сказав він рівним, без найменшої зневаги чи улесливості голосом. У цей час у запічку щось шаснуло, тупнуло, й із-за ширмочки, поправляючи на голові хустинку, з'явилася немолода, білява на обличчі й, видно з усього, рухлива жінка — мабуть, господиня цієї хати. Рибак зняв із плеча й приставив до чобіт гвинтівку.
— Знаєш, хто ми?
Староста ворухнувся за столом, натяг на плечі кожуха.
— Здогадуюся. Але якщо по горілку, то нема. Всю забрали.
Рибак усмішливо зиркнув на Сотникова: старий змовк, чи не приймає він їх за поліцаїв? А втім, так, може, й краще: справа, що привела їх сюди, честі партизанам не додасть. Зберігаючи, однак, спокій і статечність, Рибак сказав:
— Що ж, обійдемося без горілки.
Староста помовчав, ніби щось пригадуючи, і посунув на край миску з каганцем. В хаті стало видніше.
— Коли так, сідайте.
— Ага, сідайте, сідайте, дітки, — зраділа запрошенню господаря жінка. Вона підхопила од столу ослін і поставила його ближче до грубки, в якій, видно було, догорали дрова. — : Ось тут тепліше буде, мабуть же, намерзлися. Мороз такий…
— Можна й сісти, — погодився Рибак, але сам не сів, кинув Сотникову: — Сідай, грійся.
Сотников одразу ж опустився на ослін і притулився спиною до подряпаного боку грубки. Гвинтівку тримав у руках, ніби спирався на неї, пілотку на голові навіть не поправив — як була глибоко насунута на морожені вуха, так і лишилася. Рибаку ставало все тепліше, він розстебнув на два гудзики кожушок і зсунув на потилицю шапку. Господар мав незалежний, навіть байдужий вигляд, а його дружина, склавши на животі руки, насторожено й тремтливо стежила за кожним їх рухом. «Боїться», — подумав Рибак. Він протупав туди й сюди по хаті, ніби ненароком зазирнув у темний запічок і спинився біля червоної фанерної шафи, що відгороджувала ліжко. Господиня шанобливо відступила вбік.
— Там нікого, дитино, нікого.
— Що, самі живете?
— Самі. От із дідом так і коптимо небо, — тужно відказала жінка. І раптом — не пропонувала, а майже запросила: — Може б, ви поїли що? Мабуть же, голодні, га? Напевне ж, із холоду, без гарячого…
Рибак усміхнувся і потер руки.
— Може, й поїмо. Як ти думаєш? — зумисне розважливо, ніби нехотя звернувся він до Сотникова. — Підкріпимося, коли пані старостиха пригощає.