Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
АНАТОЛІЙ РИБАКОВ: КЕРУВАННЯ КОЛОНІАЛЬНИМ ПРОСТОРОМ
Распутін не єдиний письменник пізнього радянського періоду, який займається маніпуляцією сприйняття Сибіру. У творах Анатолія Рибакова й Віктора Астаф’єва Сибір також перетворюється на Росію, і його історія й народи стають невидимими. У романі Рибакова «Діти Арбату» (1988) і в коротких оповіданнях Астаф’єва Сибір стає білою колонією, яку можна порівняти з Америкою Британії чи з Австралією, місцеві мешканці яких також були відсутні в творах деяких письменників (проте у творах інших письменників — варто згадати хоча б Генрі Водсворта Лонгфелло чи Джеймса Фенімора Купера — вони посідали важливе місце, і тут не можна побачити жодної паралелі з Росією).
З XIX століття в російській літературі була традиція змальовувати Сибір як місце, куди росіяни могли б емігрувати, якщо ставало важко жити на батьківщині. У романі Достоєвського «Брати Карамазови» пані Хохлакова радить Дмитру Карамазову пошукати свого щастя в золотоносному районі Якутії. Коли Дмитро розпачливо шукає гроші, щоб повернути борг своїй колишній нареченій, пані Хохлакова, яка виражає російську громадську думку 1870-х років, радить йому вчинити те, до чого можуть вдатися як до останнього засобу сучасні їй росіяни, коли потребують грошей, а саме: поїхати в колонії. Спостерігається чітка паралель цієї ситуації з ситуацією пана Мікобера, який намагався поліпшити свої справи у Австралії. У романі Достоєвського (як і в російській пам’яті загалом) відсутні деталі того, як росіяни примушували якутів показувати їм золотоносні території, та сам факт, що такий примус був головним у історії якутського золота. Твір «Брати Карамазови» створює враження, що росіяни самі відкрили родовища золота в Якутії-Саха і на Колимі, тоді як якути навіть не знали, чим вони володіли 25.
У романі Рибакова «Діти Арбату» Сибір також зображується як продовження російських ландшафтів і звичаїв, так, неначе російську географію й місцевість можна було б посунути на схід за бажанням. Неросійські народи Сибіру принижуються таким зображенням. Якщо їхні представники взагалі з’являються в повісті Рибакова, то лише такі, що перебувають на межі русифікації, стоячи біля дверей Імперського Дому, який є центром уваги письменника (і передбачуваного читача). Народи, що жили біля річки Єнісей, принижуються в такий спосіб, який дає підстави вважати, що сама географія місця працює проти їхньої значущості. Сибірське заслання Саші Панкратова стає продовженням його життя в Москві, — щоправда, його брутальною і важкою видозміною, — але все-таки продовженням того життя. Сибір Рибакова населений такими людьми, як він сам, росіянами з «материка», культурним центром яких є Москва і які вважають, що всі інші учасники цього наративу думають так само, як вони. Дивлячись на події й ситуації лише очима москвичів, вони помічають корінне населення тільки побічно, вживаючи географічні назви, які виникли ще до російських часів: Подкаменная Тунгуска, Эвенкийский национальный округ, Тайшет.
Місцем заслання Саші Панкратова і його московських друзів був район на схід від річки Єнісей. Ця територія населена евенками й тунгусами, чисельність яких у 1930-х роках, коли розгорталася дія роману, становила від 10 до 15 тисяч 26. У цьому районі де-не-де жили також нечисленні росіяни (не враховуючи ув’язнених у концентраційних таборах), а тому корінні мешканці мали б постійно фігурувати в описах частих Сашиних поїздок по району. Але це далеко не так, і, більше того, їхню національну ідентичність плутають з ідентичністю монголів 27. Зіда, випадкова коханка Саші, змішується оповідачем, який у цьому випадку є Сашиним alter ego, в одну купу з усіма іншими «місцевими» (на противагу росіянам). Так само, як це було з Ташкентом Солженіцина, не чутно навіть шепоту корінних мешканців; їх прирекли на цілковите мовчання.
Ставлення до Зіди є симптоматичним для колоніальних поглядів Рибакова. Йому бракує глибини і своєрідного соромливого співчуття до місцевих мешканців, властивих творам Джозефа Конрада, зате він щедро демонструє брак розуміння історії і соціуму корінного населення, що є типовим для колоніальних письменників. Зіда представлена читачеві по імені й по батькові, неначе вона росіянка. Ім’я її батька спотворене так, що воно звучить як чуже і смішне для російських вух: ситуація, боротися з якою тюркські й угро-фінські народи Сибіру не мають жодної змоги. Її відголоском є жарти про чукчів, у яких використовується той факт, що назва цього віддаленого племені звучить смішно для російських вух.