Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Распутін нав’язливо повторює, що Сибір став важливою частиною Росії, а тому проблема відокремлення не стоїть на порядку денному. Він заявляє, що «Сибір більш російський, ніж сама Росія… Сибір і Росія єдині… Сибір не може існувати без Росії». «Доля призначила Сибіру стати плоттю і кров’ю Росії» 21.

У белетристиці Распутіна методи привласнення змінюються, але ідеологія залишається незмінною. У повісті «Вік живи — вік люби» («Век живи — век люби», 1981), п’ятнадцятирічний Саня, росіянин, дивиться на Сибір очима Миколи Гоголя у творі «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1832). Похмура атмосфера сибірських ночей представлена мовою Гоголя або ж описується іншим набором колоніальної термінології (бо Гоголь також писав радше про Україну, ніж про Росію). Твори Гоголя діють, як розчинник, у якому зникають культурні кордони між Росією й Сибіром, тим самим заздалегідь вказуючи, яким має бути самовизначення місцевих жителів. У цій повісті не так описується Сибір, як Сибіру приписується російськість.

Ніде в оповіданні «Сибір» нема навіть натяку на те, що в Сибіру стандарти життя не-росіян були зовсім іншими, ніж росіян. У 1989 р. тільки в 3 % будинків корінних мешканців був газ, у 0,4 % — вода, і лише у 0,1 % було центральне опалення. Більша частина цих будинків не мала каналізації, і їхній розмір був удвічі менший, ніж розміри будинків росіян. Села корінних мешканців часто руйнувалися за наказом московського уряду, і їх змушували переїжджати до більших поселень, у яких їм було дуже складно чи неможливо прогодувати себе 22. Від забруднення довкілля та фінансових проблем страждали передовсім корінні народи. Через те, що росіяни намагались добути з тундри й тайги максимальну кількість нафти, газу, лісоматеріалів і хутра, інтереси місцевих мешканців були на останньому місці. У 1990-х роках місцеві мешканці Сибіру намагалися знову заявити про своє право на землю, виходячи на демонстрації та обираючи своїх депутатів. Їхні голоси були заглушені в Москві какофонією конкуруючих інтересів. Ці справи спливли на поверхню в посткомуністичні часи, але в середині 1980-х років вони лежали теж майже на поверхні, і Распутін, як письменник, близький до землі, повинен був це усвідомлювати. Однак у його книгах немає і сліду захисту корінного населення. Також Распутін не згадує про права власності: він вважає таким, що не потребує доказів, твердження про те, що багатства Сибіру належить росіянам, чи це будуть Немцов і Чубайс у Москві, чи люди, як він сам, у Іркутську. Однак, як зазначає Віктор Моут, якби корінним мешканцям належало їхнє багатство, то найбагатшою провінцією Російської Федерації був би Ханти-Мансійський округ у західному Сибіру; і кожний, хто належить до цих двох малих народів, міг би стати багаторазовим мільйонером 23.