Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Наприклад, який висновок може зробити читач на підставі такого твердження: «Жителю Сибіру місто Тобольськ так само дороге (навіть якщо він там ніколи не був), як Москва росіянину [не-російському мешканцю Російської Федерації] або Київ слов’янину» 11? Чехи могли б здивуватися, дізнавшись, що Київ начебто повинен викликати у них якесь незрозуміле хвилювання, тоді як дагестанці чи татари, мабуть, гнівно відреагували б на припущення, що Москва є центром їхніх пристрасних бажань. Через те, що Распутін знаходить своїх читачів головним чином у Росії і в англомовних країнах, такі дурниці залишаються непоміченими і перетворюються на «правду», що, зрештою, прирікає на небуття неросійські голоси імперії. Або розгляньмо таку сцену: декілька іноземців гуляють з Распутіним біля озера Байкал і належним чином вражені. Один із них, шведський саксофоніст, на ім’я Пол Вінклер, грає «Пісню протесту», яку він раніше грав у Великому Каньйоні в Арізоні, протестуючи проти забруднення індіанських резервацій урановими копальнями. Распутін ніби проводить паралелі між Америкою й Росією, які обидві є забруднювачами.

Отож із книжки Распутіна усунуто присутність Інших, зображення експлуатації Сибіру імперією доведено до мінімуму і проведено паралелі з неналежною поведінкою іншої держави, хоча та поведінка непорівнянна за масштабами і мала місце в інший час. Дуже детально описуючи архітектуру Іркутська, Распутін забуває згадати католицьку церкву, побудовану там політичними в’язнями в XIX столітті. Ця церква була визначною пам’яткою в центрі історичного району цього міста у середині 1980-х років, коли Распутін писав свій текст. Це єдина пам’ятка неоготичної архітектури в Іркутську і, більш загально, кам’яного будівництва XIX століття. Інші будівлі XIX століття, які збереглися, є дерев’яними, як-от одна із садиб декабристів, яка теж знаходиться у старому районі міста і яку Распутін згадує належним чином. Під час моєї поїздки до Іркутська в 1985 р. ту церкву використовували як склад, однак її міцні стіни це витримали і, якби не забиті дошками парадні двері, цю будівлю можна було б сприйняти за діючу церкву. Так само Распутін не згадує католицьких церков у Тобольську і в інших місцях у Сибіру, — церков, які свідчать про істотну присутність неросійських європейців у Сибіру 12. У поєднанні з патерналістським ставленням до корінних мешканців Сибіру такі лакуни призводять до того, що історія цього регіону подається Распутіним вельми вибірково. Це добре узгоджується з імперською забудькуватістю, і серед російських письменників кінця XX століття Распутін є, мабуть, її найяскравішим прикладом. Він озвучує версію Російської історії, яка відповідає історії Орієнту, як її подають орієнталісти. Распутін найближче підходить до оцінки царської каторги (примусових таборів праці) і радянського Гулагу тоді, коли порівнює свіжоприбулих в’язнів з припливом: вони прийшли, а «через певну кількість років тихо зникли, неначе всякнули в землю. Знову настає пора припливу, і знову надходять нові тисячі» 13. Такі узагальнення лише зміцнюють думку про непричетність звичайних росіян до політики імперії і затримують самоаналіз, який повинна розпочати російська інтелігенція.