Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Згідно із джерелами, вже до початку XVIII століття російські мисливці істотно зменшили запаси хутрових тварин у західному і східному Сибіру. До 1700 р. було знищено три чверті хутрових ресурсів Великого Сибіру 33. Наполегливість, із якою росіяни експлуатували Сибір, вказує на те, що, ймовірно, російські керівники передбачали можливість того, що з часом ці землі перестануть бути залежними від Москви — тому потрібно взяти від них стільки, скільки можна, поки не стало запізно. У «Архіпелазі Гулаг» Солженіцин згадує в’язнів, які добувають дорогоцінні метали для «Імперії» десь на її північно-східних околицях. Характерно, що Солженіцину взагалі не спадало на думку, що він говорить про подвійну експлуатацію. Він залишався байдужим до того, що ці багатства добувались у колоніальних землях. Здається, що він був би задоволений, якби російська держава примусила «вільних» селян із центральної Росії працювати в сибірських копальнях, подібно до того, як вона переселяла в XIX столітті цілі села козаків на Кавказ для стримування місцевих мешканців. Іванів Денисовичів Солженіцина засилали в колонії. Як указує Едвард Саїд, незважаючи на всю свою доброзичливість і безпомічність, англійські експатріанти в Австралії були також імперіалістами, і їхня імперська перевага полягала в можливості емігрувати за кордон і поселятися там, чого не могли робити колонізовані народи. Коли вони почали вимагати рівних можливостей і вибирали для поселення Британські острови, їх зустрічали незадоволено, з тривогою і антипатією в кращому разі і насильством та дискримінаційними законами — у гіршому.
У певному місці в повісті Рибакова автором робиться саркастичне зауваження, що певний високопоставлений член таємної поліції має ескімоське обличчя. Хоча приємно знати, що не тільки євреїв можна звинувачувати в нещастях Росії, однак непокоїть те, що в Рибакова, письменника єврейського походження, можна побачити повторення зручного припущення, що російською таємною поліцією керували неросіяни, неначе така річ була можливою в незалежній країні. З іншого боку, відсутність ескімоських облич на Арбаті вважається цілком нормальною річчю, і програма позитивних дій (спрямована на ліквідацію расової дискримінації) не є частиною російських чи радянських традицій. Тексти, які розглядалися вище, посилюють імперську позицію і продовжують визнавати пріоритетність імперської перспективи. Можна повторити за Едвардом Саїдом, що твори російських письменників кінця XX століття продовжують відхиляти будь-яке звинувачення російської культури у зв’язках із владою. Так, Рибаков стверджує (хоча це не відповідає дійсності), що те, що Саша був мешканцем центру імперії, не дало йому більших прав у Сибіру, що він і Зіда могли б помінятись місцями у суспільстві; що бурятів не витісняли після прибуття таких сімей, як Гуськови з твору Распутіна «Живи і пам’ятай». Однак на Арбаті Зіда була б одним із тих ескімоських чи кавказьких «облич», до яких так підозріло ставились москвичі в 1990-х роках, тоді як Саші в Сибіру не загрожувала жодна небезпека з боку місцевого населення. Це типовий колоніалістський підхід, який демонструють ці добрі з вигляду письменники. Голос оповідача не дозволяє ніякої поліфонії, жодного усвідомлення того, що влада Москви побудована на безсиллі місцевих мешканців. Якщо від політиків навряд чи можна очікувати чутливості до цих проблем, то спроможність і готовність митця брати участь у неоднозначних справах здається жахливим компромісом. Одновимірне бачення російськими письменниками питань, які стосуються імперії, відрізняє їх від інших імперських письменників європейського континенту.
За радянською статистикою, у 1979 р. в районі Байкалу, де відбувається дія більшості повістей і оповідань Распутіна, проживало 353 000 бурятів. Так само, як і багато інших народностей і племен, які були жертвами імперій, бурятів розділили між Радянським Союзом (тепер Російською Федерацією) і Монголією. Є підстави думати, що буряти, багатьох із яких витіснили російські поселенці, можуть мати свої образи на прибульців, і що письменники, які пишуть про Сибір, повинні були б порушити це питання, яке хвилює багатьох. Однак Распутін цього не робить. На відміну від американців які пройшли складний шлях самокритичного пізнання стосовно американських індіанців, Распутін і інші сибірські письменники відмовляються визнавати проблему, не кажучи вже про те, щоб її вирішувати.