Кров і пісок

Процесії аж гнітили своєю театральною пишнотою: потік рухливих ешафотів, мертвотно блідих облич та розкішних мантій не припинявся до самого ранку, а навколо вирувала гомінка, весела юрма. Марно голосили мідні сурми, оплакуючи найжахливіший з усіх злочинів, підле вбивство божого сина. Природа залишалася незворушного й не хотіла розділяти з людьми їхню освячену традиціями скорботу. Річка, дзюркочучи, несла свої води під мостами, осяйною стрічкою стелилася на мовчазних луках; помаранчеві дерева, ці кадильниці ночі, розтуляли тисячі білих ротиків і дихали пахощами любострасної плоті; зелені водограї пальм шелестіли листям над зубчастими мавританськими мурами АлькасараАлькасар — мавританський палац і фортеця на березі Гвадалквівіру.; затуляючи куточок неба своїм стрімким громаддям, здіймалася вгору Хіральда, схожа на блакитний привид, який ковтає зорі; і висів угорі місяць, сп’янілий від нічних пахощів — здавалося, він усміхається до землі, напоєної весняними соками, до міста, затопленого морем вогнів, і до людського мурашника, що комашився в його червоних надрах, до всіх тих, хто тішився життям, хто випивав і співав, хто поминав давню смерть бурхливими веселощами та гульнею.

Ісус помер. Заради нього жінки вдяглися в жалобу, а чоловіки закуталися в плащі з каптурами, ставши схожими на якихось чудернацьких комах. Мідні сурми театрально ридали, оплакуючи мученицьку смерть сина божого, храми поминали його глибокою мовчанкою, запнувши двері чорними завісами... А річка, як і завжди, зітхала й ніжно дзюркотіла, ніби припрошувала закоханих посидіти на її берегах; і пальми байдуже хитали гіллям над зубчастими мурами; і помаранчеві дерева розливали п’янкі пахощі, ніби визнавали тільки одного бога — кохання, яке дарує життя і втіху; і місяць усміхався незворушно; і вежа куталася в блакитний пічний серпанок, гублячись у таємничій височині, — мабуть, вона думала з притаманною неживим речам простотою, що з плином сторіч людські уявлення змінюються, адже ті, хто її створив, вірували в іншого бога.