Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Чужоземці з подивом дивилися на цю химерну християнську церемонію, схожу на веселе поганське свято, бо ж сум і біль можна було бачити лише на обличчях статуй. Севільці, що сиділи поруч, пояснювали їм, як називається той чи той образ.
Ось пронесли Христа осудженого, потім Христа мовчальника, богоматір скорбну, Ісуса з хрестом на плечі, богоматір у долині, господа Ісуса, що тричі впав, святу діву в сльозах, господа, що впокоївся, і богоматір трьох печалей. А за кожним образом ішли процесії «покутників» у чорних, білих, червоних, зелених, синіх і лілових плащах. їхні обличчя ховалися під гостроверхими каптурами, і тільки очі загадково блищали крізь прорізи в масках.
Повільно сунули важкі ноші-помости, часто застряючи у вузьких вулицях. Вибравшись з тіснини, процесії виходили на площу Сан-Франціско, де перед ратушею височіли ложі. Тут носії робили півоберта й опускалися на одне коліно. Статуї повертались обличчям до глядачів і, здавалося, вітали легким поклоном чужоземців та осіб королівської крові, що прибули в Севілью на фієсту.
Біля помостів ішли хлопчаки, вони несли глеки з водою. Тільки-но похід спинявся, оксамитова завіса, що спадала до самої землі, піднімалась, і під платформою ставало видно двадцятьох або тридцятьох чоловіків з пов’язаними хустинкою головами — голі по пояс, червоні від натуги, зарошені потом, вони скидалися на замучених утомою дикунів. То були «галісійці»; цих дужих носіїв чомусь називали тільки так, хоч би звідки вони походили, немовби діти сонячної Андалусії вважали себе нездатними до тяжкої стомливої праці. «Галісійці» жадібно пили воду, а якщо поблизу був шинок, то бунтували, вимагаючи від розпорядника процесії вина. Перебуваючи в своєму ув’язненні багато годин підряд, вони і їли, згорбившись під помостом, і тут-таки справляли інші потреби. Не раз, коли сцена «страстей» після тривалої зупинки рушала далі, в натовпі сміялися, бачачи сліди, що лишалися на бруківці. На місце події хутко збігалися підмітальники з кошиками і прибирали вулицю.
Процесії аж гнітили своєю театральною пишнотою: потік рухливих ешафотів, мертвотно блідих облич та розкішних мантій не припинявся до самого ранку, а навколо вирувала гомінка, весела юрма. Марно голосили мідні сурми, оплакуючи найжахливіший з усіх злочинів, підле вбивство божого сина. Природа залишалася незворушного й не хотіла розділяти з людьми їхню освячену традиціями скорботу. Річка, дзюркочучи, несла свої води під мостами, осяйною стрічкою стелилася на мовчазних луках; помаранчеві дерева, ці кадильниці ночі, розтуляли тисячі білих ротиків і дихали пахощами любострасної плоті; зелені водограї пальм шелестіли листям над зубчастими мавританськими мурами АлькасараАлькасар — мавританський палац і фортеця на березі Гвадалквівіру.; затуляючи куточок неба своїм стрімким громаддям, здіймалася вгору Хіральда, схожа на блакитний привид, який ковтає зорі; і висів угорі місяць, сп’янілий від нічних пахощів — здавалося, він усміхається до землі, напоєної весняними соками, до міста, затопленого морем вогнів, і до людського мурашника, що комашився в його червоних надрах, до всіх тих, хто тішився життям, хто випивав і співав, хто поминав давню смерть бурхливими веселощами та гульнею.
Ісус помер. Заради нього жінки вдяглися в жалобу, а чоловіки закуталися в плащі з каптурами, ставши схожими на якихось чудернацьких комах. Мідні сурми театрально ридали, оплакуючи мученицьку смерть сина божого, храми поминали його глибокою мовчанкою, запнувши двері чорними завісами... А річка, як і завжди, зітхала й ніжно дзюркотіла, ніби припрошувала закоханих посидіти на її берегах; і пальми байдуже хитали гіллям над зубчастими мурами; і помаранчеві дерева розливали п’янкі пахощі, ніби визнавали тільки одного бога — кохання, яке дарує життя і втіху; і місяць усміхався незворушно; і вежа куталася в блакитний пічний серпанок, гублячись у таємничій височині, — мабуть, вона думала з притаманною неживим речам простотою, що з плином сторіч людські уявлення змінюються, адже ті, хто її створив, вірували в іншого бога.