Кров і пісок

Коли, погойдуючись під оксамитовим балдахіном влад із рухами невидимих носіїв, у дверях церкви святого Хіля з’явилася мати божа, рожевощока, з довгими віями, на майдані перед храмом, де хвилювалося море людей, пролунав одностайний крик захвату... Яка ж вона гарна, наша цариця небесна! І літа її не беруть!

За ношами тяглася, мов опущений хвіст велетенської пави, довга розкішна мантія, оздоблена рясною золотою вишивкою. Скляні очі богоматері поблискували, наче вона плакала, зворушена галасливим захватом віруючих; сліпуче сяяли коштовності — здавалося, поверх гаптованого оксамиту накинули ще одну золоту мантію, поцятковану дорогоцінним камінням. Сотні, а може, й тисячі прикрас висіли на святій діві. Так ніби її щойно побризкав дощ і безліч іскристих крапель грали на ній усіма кольорами веселки. На шиї богоматері висіли разки перлового намиста та золоті ланцюжки з десятками нанизаних на них перснів, що, коливаючись, спалахували чарівними вогниками. На туніці та полах мантії шпильками були приколоті золоті годинники, смарагдові й брильянтові сережки, персні з величезними, схожими на блискучі кругляки, діамантами. Усі парафіяни віддавали свої коштовності, щоб найсвятіша богоматір Макаренська мала в чому показатись на люди. У цю ніч молитви й скорботи жінки виходили на вулицю без перснів і браслетів, радіючи, що мати божа прикрасила себе оздобами, які були їхньою гордістю. Люди вже знали, кому належить та чи та коштовність, бо ж бачили їх щороку, і новинки відразу впадали в очі. Он на грудях у святої діви висять на золотому ланцюжку скарби Гальярдо, тореадора. Але не тільки воші викликали загальний захват. Жінки не могли відірвати очей від двох величезних перлин та цілої низки перснів. Ці прикраси належали одній дівчині з їхнього передмістя, що два роки тому подалась шукати щастя до Мадрида, а тепер приїхала вшанувати богоматір Макаренську з якимось старим кабальєро. Ото пощастило дівчині!

Затуливши обличчя каптуром і спираючись на патерицю, — ознаку влади, — Гальярдо зі старійшинами братства ішов попереду «страстей». Інші покутники тримали в руках довгі сурми, прикрашені прямокутниками зеленого сукна із золотими торочками. Вони підносили сурми до прорізів у масках, і тишу пронизували надривні звуки, повідомляючи про початок жахливої страти. Але цей моторошний сигнал не знаходив відгуку в душах людей, не навертав їх на думки про смерть. З бічних провулків, темних і безлюдних, налітав поривами весняний легіт, пропахчений ароматом садів, напоєний пахощами помаранчевого цвіту та кімнатних квітів, що стояли за віконними ґратами й на балконах. У небі розливалося ніжне місячне сяйво, нічне світило солодко потягувалось на перинах хмар і раз у раз висовувало кругле обличчя поміж дахами будинків. Здавалося, що скорботна процесія іде супроти плину Природи і з кожним кроком утрачає свою похоронну урочистість. Марно стогнали й жалібно голосили сурми, марно плакали співаки, виводячи священні куплети, марно карбували крок похмурі кати-легіонери: весняна піч сміялася з усього цього, дихаючи п’янкими пахощами. Ніхто й не згадував про смерть.