Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Ні своєму найвищому начальству, ні пришелепкуватому Дурасу про німецького конструктора я говорити не став, проскочив до Хемера мовби для одержання додаткових інструкцій про початок репатріації, а сам влучив хвилю і поділився новиною з майором Йотковим, заодно поскаржившись і на підполковника Дураса за його хамство щодо Оксани.
Йотков посвистав безнадійно.
— Цей кліщ як вгризеться в чоловіка, то вже не відчепиться, поки не призведе до енцефаліту. Чув про таку симпатичну болячку? — роздумливо промовив Йотков. — Помогти я можу тобі тільки одним: вигадаю якусь бомагу для твоєї Оксани, щоб до неї не дуже чіплялися в фільтраційному пункті.
— А що — справді є якась фільтрація?
— Не якась, а густіша за цідилок для молока. Знаєш, що таке цідилок?
— Ще б не знати!
— Отож! Але я зроблю такого папера, що її не запроторять ні на шахти, ні на відбудову Сталінграда, ні в тайгу. Гарантую!
— Ну, спасибі.
— А з конструктором — грандіозна штука! Заарканиш його — „дідусь“[10] тобі гарантований! В тебе ж „дідуся“ немає? От і рвонеш уже в мирний час. Чим тобі помогти?
— Потрібен добрий перекладач з німецької. Бо незручно тикати-микати з ученим.
— Попросимо капітана Васильєва. Він з цими всіма мовами, як бог!
— Васильєв, мабуть, постійно потрібний тут?
— А я піду до полковника Воронова і скажу, що мені треба з Васильєвим проскочити на півдня до одної місцини. Полковник мені не відмовить.
Васильєв був приблизно мого віку. Худорлявий, чорний, як жук, гострий погляд маленьких чорних очей з-за скелець окулярів у залізній оправі, хто він — розвідник, смершівець, штабіст? На гімнастерці — жодної нагороди. Пересидів війну в глибокому тилу? Поки ми осягали залізну мову кулеметів, автоматів, мін, снарядів і бомб, він спокійненько вивчив іноземні мови, і тепер він мудрагелик, а ми темні й непросвіщенні, як задимлені солдатські казанки. Я позирав на Васильєва без особливої приязні, пробував відсунутися від нього подалі (ми з ним були на задніх сидіннях, Йотков — поряд з водієм Анатолієм), він, мабуть, відчув мій настрій і, розуміючи, що мовчанка діятиме не на його користь, просто сказав:
— Давайте знайомитись ближче. Я про вас багато чув од майора. Заздрю всім фронтовикам. Сьогодні — це краща половина людства. Я ж, на жаль, ненавчений рядовий…
— Капітан, — нагадав я.
— Це мені присвоїли, коли посилали сюди. Може, для престижності. Я — ніякого відношення до військової служби. За фахом — лінгвіст. Порівняльне мовознавство. Вчився в академіка Марра. В блокаду мав би вмерти од голоду й холоду, але в Смольному потрібні були перекладачі, хтось порекомендував мене. Так я врятувався. Був і біля Жданова, і біля Говорова, і весь час рядовий. Ніхто мене, здається, не помічав. і коли оце одразу — капітан, то мені просто смішно.
Йотков засвистів.
— Ну, Васильєв, — сказав він, — кінчай з мемуарами і спробуй мене пересвистіти. Що в нас сьогодні — опери, оперетки чи старовинні романси?
— Опери, — сказав Васильєв, — звичайно, коли не заперечуватиме капітан Сміян.
— Та будь ласка! — вигукнув я. — Я б і собі встряв, та, на жаль, крім народних пісень, нічого не знаю.
— Не скромничай, Сміян, — засміявся Йотков. — А червоно-армійські, стройові? „И по зскадронам бойцы-кавалеристы…“ А пісні з кінофільмів? „Ты ждешь, Лизавета…“
— Ну, хіба що…
— От бачиш. Тут ми з тобою Васильєва заткнемо за пояс. А тепер ми з ним трохи посвистимо вищого класу…
Вони стали, змагаючись, насвистувати арії з опер, про які я ні сном, ні духом не відав, але це не принижувало мене, навпаки, рвало мій дух до тих вершин, на яких ще ніколи не був, але де неодмінно повинен колись стати.
В Дейц ми поїхали втрьох: Попов, Васильєв і я. Для маскування взяли старенький, коров’ячого кольору „адлер“, на якому Коляда мав звичай вирушати в свої спекулянтсько-здобичницькі нальоти, і потихеньку покотили на той бік Рейну, скромно вистоюючи в безкінечній черзі перед мостом, насилу просуваючись по мосту й у запруджених військовими машинами правобережних передмістях. Часу було доволі, і я переповів Васильєву, як ставиться до його перекладацтва підполковник Дурас. У Васильєва від нестримного сміху навіть очі засльозилися.
— Я вже навмисне дратую його тим гладіатором, — сказав він. — Американці, як правило, ніколи не чули про Байрона, зате англійці, почувши знайомі рядки, забувають про всю нудьгу наших щоденних справ і розпочинають зі мною філологічні дискусії. Дурас просто казиться, а вдіяти нічого не може…
10
Так звали на фронті орден Леніна.