Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
— І як таке влаштувати? — недовірливо запитала Ола.
— Поки що не знаю, — чесно відповів Інтар. — Треба спочатку в будинок влаштуватися, огледітися, дізнатись, що там і як, а по тому вже й вирішувати.
— Це правильно, — погодилася дівчинка, — тільки хіба нас візьмуть у той дім?
— А це вже твоя справа — влаштувати так, щоб нас узяли. Тобі доведеться поплакати перед матінкою, попросити її… — промовив хлопчик.
Ола навіть зупинилася.
— Мені ще перед нею плазувати?! Після всього, що вона накоїла?! — закричала так, що Жучок загавкав. Інтар цитькнув на нього.
— Агов, собаки не лякай! І замовкни, затихни… Розумію, це гидко. Але інакше ж ніяк. Чи ти можеш придумати що-небудь краще? То скажи.
Дівчинка ображено засопла, відвернулась. Копнула дрібний камінчик. Інтар мовчав, гладячи пса.
— Ні, — зізналася нарешті вона, — кращого не придумаю.
— Значить, доведеться робити, як я кажу, — постановив Інтар. І Ола знову слухняно кивнула та рушила за ним далі.
У живому Кхаабрі недовга, бурхлива весна остаточно розперезалася. Сонце світило щосили, горобці та голуби кричали й билися на вулицях і дахах, кожна друга кішка була вагітна. Трава, тонка й тверда, пробивалася навіть між каменів бруківки, й дрібнолистий шпичкастий чагарник, що обплітав майже всі міські паркани, буйно зацвів жовтим, білим, червоним, жовтогарячим, фіалковим… Ола звернула увагу Інтара на ці квіти: вони висіли гронами й були зовсім прості: немовби три з'єднані між собою листочки, тільки не зеленого кольору.
Такі кущі росли скрізь, навіть у найбрудніших дворах і на смітниках вони цвіли так рясно, так радісно, як не цвіли б, мабуть, у жодному міському саду. Інтар подумав, що ці квіти слід би винагородити за мужність.
А ще йому дуже хотілося піти й довідатися, що сталося з Теллі, однак він побоявся трапитись на очі Харизу. Олу теж було страшно туди посилати — дівчисько ж… Та ще раптом візьме й обмовиться, бовкне щось ненароком.
«От витягнемо батька Оли — попрошу його», — вирішив хлопчик. Думка про те, що, може, новини будуть зовсім страшні, він запхав подалі: там, у далекому кутку свідомості вже тіснилися страхи за Сорота й туга за рідним містом…
Вони з Олою купили у вуличного торговця величезного плаского коржа, якого й розділили чесно на трьох, а водоноша продав їм води. Від грошей, отриманих Інтаром від пані Ерайші, залишилося трохи срібних, і за них візок із запряженим у нього неквапливим віслючком довіз дітей до потрібної вулиці. Інтар із цікавості спробував був підсунути візникові один зі старих мідяків, знайдених у храмі Міста Примар, але той мало не пожбурив його хлопчиськові в обличчя:
— Ти що мені тицяєш! Коли нема грошей, чого лізти у візок?
— Та є гроші, є… — Інтар розрахувався монетами пані Ерайші та заспокоїв візника. Сумно перезирнувся з Олою. Тепер діти остаточно переконалися: їхній «скарб» нічого не вартий…
Поки вони шукали потрібний будинок, смеркло. Людей на широких вулицях багатих торговельних кварталів побільшало, й діти раз у раз відчували на собі цікаві, здивовані погляди. Інтар намагався не звертати на це уваги.
У Столиці люди зі статком відгороджувалися від інших глухими парканами. Що заможнішою була людина, то вищу й міцнішу огорожу ставила — а часом і кам'яну стіну. А ось мешканці Кхаабра надавали перевагу ґратам: тонким, блискучим, крицевим, із хитромудрою в'яззю візерунків. Інтар довго чухав потилицю перед одними, але так і не зрозумів: чи птах це летить, чи то листя, квіти, а чи щось інше…
Ґрати в півтора-два людські зрости закінчувалися вістрями, що стирчали догори й були не тупіші за наконечники бойових стріл чи списів. Через такий паркан не перелізеш… Та ще й по зелених галявах, під пальмами, блукали величезні чорні пси зі шкірою, зібраною в брижі. Ні, Інтар не наважився би потай залізти в такий будинок.
Житло Аффара Мен-Риджа не дуже відрізнялося від решти. Двоповерховий дім зі світлого каменю, доглянутий сад, кущі червоних і жовтих троянд, фінікові пальми, ставок, у якому плавав білий лебідь… Заднього двору та стайні від огорожі видно не було.
Собак ніде не помітили. Жучок підбіг до огорожі, простромив носа межи пруття, принюхався та закрутив хвостом.
— Сподобалося, — зауважив Інтар.
Діти зупинилися біля воріт. Неподалік стояла невеличка сторожка, але, зважаючи на все, чи то сторож відійшов кудись, а чи заснув… Принаймні видно його не було.
— От ми й прийшли, — невпевнено промовила Ола.
Інтар кивнув. Він не дуже добре уявляв собі, що далі. Як дістатися до матері Оли? До речі…