Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— А до чого тут вибір? — запитав я.
— Вибір тут до того, що цього Закону можна було б і не дотримуватися. Теоретично.
— Дійсно, первісна хрінь, — погодився я з Помпеєм.
Табакі пояснив, що предки були людьми суворими, тож і нехороших законів у них водилося аж через край. «Темні були часи, Куряко, повір». Він знову захихотів.
Я поцікавився, чиїх предків він має на увазі.
— Наших, — обурився Шакал. — Тутешніх.
— Напевно, колись думали, що такий закон врятує ватажків від занадто частих замахів, — припустив Сфінкс. — І, ймовірно, спочатку він навіть працював. Вважалося, що чим кращий ватажок, тим більше людей зробить свій вибір на його користь, значить, тим менше буде шансів у претендентів. Хоча могли б і здогадатись, у що воно з часом виродиться.
Голова Лері вистромилася з міжліжкового проходу й виклала підборіддя на край матраца.
— Старші на цьому якраз і погоріли, — повідомив він. — У Загробиська Мавра сорок осіб сиділо «на виборі». Певна річ, мало хто вцілів.
Я запитав, хто такий Загробисько Мавр.
— Малий ти ще знати про такі речі, — похмуро відповів Лері та прибрав голову геть.
Я не сказав, що в такому разі, напевно, не варто було про це заговорювати. Я вирішив бути ввічливим і взяти посильну участь у їхніх безглуздих іграх. Тому запитав Сфінкса, що він мав на увазі, коли сказав Помпеєві «немає сенсу».
— Немає сенсу відраджувати його від бійки, — пояснив Сфінкс. — Він би мене не зрозумів.
— А ти збирався? — охнув Табакі. — Що, з глузду з’їхав? Як би це, по-твоєму, виглядало? Ти тільки подумай.
Сфінкс сів.
— Як би це не виглядало, — сказав він. — Треба було спробувати. Він же також людина.
— Він придурок! — заволав Табакі. — Абсолютний кретин!
— За це не вбивають.
— Ще й як убивають!
Вони верещали один на одного, зблизивши обличчя, мало не торкаючись носами. Так, ніби були в кімнаті самі. Ніби нікого поруч не було.
— Дуже навіть убивають, — повторив Табакі вже тихіше.
Сфінкс дивився йому в очі ще якийсь час, тоді відвернувся.
Я перевів подих. Велика гра досягла небувалого напруження. Їм майже вдалося переконати мене, що все це — насправді, що це не забава, що дійсно йдеться про життя і смерть. Судячи з лиць присутніх, під враженням були всі.
— І що? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?
На мене подивилися, як на хворого. Співчутливо та з жалем. Таким чином закінчувалися всі мої спроби зробити свій внесок у гру. Я зрозумів, що на сьогодні з мене досить. Що я більше не в змозі зображати дурника, якому потрібно все розтовкмачувати. Я сказав їм, що дякую. Сказав, що вони допомогли мені розібратися в усьому та що тепер я просто щасливий. Вони витріщилися на мене, як на цілковитого недоумка.
Я пив свою каву й більше нікого ні про що не питав.
Ми їхали та йшли в непроникній пітьмі. Повільно, як черепахи. Ліхтарики мало допомагали. Два бліді кружечки світла під колесами й ціла купа людей, які наступали одне одному на п’яти, спереду і ззаду. Три зграї, які спотикалися потемки, і нам ще пощастило, що Пси на перший уже зійшли. Коли ми проїжджали повз двері спалень, за ними здіймалася метушня, вони відкривалися, й тоді до нас долинав шепіт залишених — таких, як наш Грубий, або трішечки більш притямних. Бідолахи дуже старалися не привертати до себе уваги, але це шепотіння діяло на нерви.
Попереду коло сходів стояв хтось, хто мало не прожектором освітлював спуск. Я зіпрів, захотілося курити. Телевізор з Перехрестя уявлявся скособоченою людською фігурою. Здавалося, що наші кроки відлунюють на всіх поверхах та що ось-ось збіжаться стривожені вихователі з Ящиками з’ясовувати, в чім річ.
Сходи пахли дезінфекцією й мишачим послідом. Освітлювач дуже старався. Він групував усіх по шестеро, освітлював дорогу до найнижчих сходинок, а потім піднімався за наступною групою.
Коридор першого поверху був набагато просторішим, аніж наш, тут запросто можна було проїхати шерегом у чотири візки, і ще залишилося б місце для двох ходячих. Тому тут ми рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки ігрових автоматів, проминаючи стенди з фотографіями, ряди вогнегасників, віконця пральні... Спортзал виявився відчиненим, і там увімкнули світло. Далі можна було рухатися без ліхтариків.