Улісс

Двері зачинилися.

— Та це ж той жид! — вигукнув Красень Мулліган.

Він скочив зі стола й схопив картку.

— Як його звати? Іцик Мойша{431}? Ага, Блум.

І знову сів на свого коника.

— Єгови, збирача крайньої плоті, шукати вже годі. А його я уздрів у музеї, коли зайшов туди привітати щойно народжену з піни Афродіту. Грецькі уста, які ще ніколи не вимовляли слів молитви. Щодня нам слід славити її велич. Від слів із уст твоїх життя полум’яніє.

І враз він обернувся до Стівена.

— А він тебе знає. І знає твого батька. Здається мені, він такий грек, що й самим грекам до нього далеко{432}. Він, блідий галілеянин, не зводив очей з її проміжної заглибини. Венера Калліпіга. Лунає грім гучний, неначе поклик лона. Тож німфі ніяк не вдалося сховатись від бога у гаї.

— Ми б залюбки послухали, чим нас порадують дальші досліди, — оголосив Джон Еглінтон, отримавши на те схвалення містера Краща. — Нас зацікавила місіс Ш. Досі ми думали про неї (якщо взагалі думали), уявляючи її такою собі вірною Грізельдою{433}, Пенелопою, яка береже хатнє вогнище.

— Антисфен, учень Горгія, — став пояснювати Стівен, — забрав пальму першости в красі у самиці Володаря Аргоса Менелая, аргів’янки Єлени, що стала дерев’яною троянською кобилою, в якій замешкав чималий гурт героїв, і передав її простенькій Пенелопі. У Лондоні він прожив цілих двадцять років і, бувало, отримував платню таку саму, як лорд-канцлер Ірландії. Жив на широку ногу. Його мистецтво було чимсь іншим, ніж мистецтвом феодалізму, як його називав Волт Вітмен, а швидше мистецтвом переситу. Пироги з рибним паштетом, зелені келехи з хересом, медова підлива, цукати з пелюсток троянди, марципани, голуби начинені аґрусом, цукровані корінці. Сер Волтер Ралей{434}, коли його заарештували, був убраний у шати, варті аж півмільйона франків разом із найновомоднішим корсетом. Лихварка Еліза Тюдор колекцією своєї білизни могла б позмагатися з самою царицею Савською. Двадцять років він розривався між шлюбним ложем із його непорочними втіхами і грішною любов’ю з її продажними любощами. Ви ж знаєте цю історію від Меннінгема, як одна лондонська молодичка побачила Діка Бербеджа у ролі в «Ричарді III» й запросила його до себе в ліжко і як Шекспір, підслухавши, не став зчиняти багато галасу дармено, а взяв корову за роги, і коли Бербедж приходить і стукає у ворота, Шекспір відповідає, лежачи під ковдрою чоловіка-рогоносця тієї молодички: Вільгельм Завойовник є перший, а Ричард уже потім, Третій. І потішна місіс Фіттон, яка сяде верхи й рохне, і його люба пташечка леді Пенелопа Рич{435}, високородна випещена дама, годяться для актора, і шльондри з набережної, що дають за пенні.