Улісс

Постривайте-но хвилину.

Стівен витримав ворожий погляд суперечника, що пропікав його з-під насуплених брів. Василіск. Е quando vede l'uomo l'attosca[121]. Мессір Брунетто{413}, спасибі вам за потрібне слово.

— Так само, як ми, чи то як матір Дана, день за днем тчемо або розпускаємо тканину наших тілес, — почав Стівен, — а їхні молекули постійно снують туди-сюди, подібним чином і художник тче й розпускає тканину свого ж таки образу. І так само, як моя родимка на грудях лишається з правого боку, там-таки, де була, коли я народився, хоча все моє тіло безліч разів уже ткалося і переткалося новим тканням, так і в привиді невпокоєного батька проглядає образ покійного сина. У хвилину найвищого напруження уяви, коли, як каже Шеллі, душа горить, мов червона вуглина{414}, тоді поєднуються докупи той, який я був, і той, який я є, і той, яким, можливо, я стану. Отож у майбутньому, яке є сестрою минулого, я, може, побачу, як я сиджу оце тут зараз, але побачу поглядом того, ким я буду тоді.

Стиль цього дискурсу маємо завдячувати Драммондові з Готордена{415}.

— Авжеж, — озвався юний голос містера Краща. — Гамлет мені здається юнаком. Його гіркота, мені видається, походить від батька, а от коли він спілкуєтся з Офелією, то це вже безперечно від сина.

Сон рябої кобили. Він захований у моєму батьку. А я захований у його сині.

— Ця родимка зникне останньою, — засміявся Стівен.

Джон Еглінтон скривився, як середа на п’ятницю.

— Якби це було ознакою геніальности, то геніям була б гріш ціна в базарний день, — запевнив він. — Ті п’єси, які Шекспір створив у останні свої роки і якими так захоплювався Ренан{416}, дихають іншим духом.

— Духом примирення, — прошепотів бібліотекар-квакер.

— Не може бути примирення, — заперечив Стівен, — якщо до того не було розладу.

Сказав уже.

— Якщо вам охота довідатися, які саме події кинули свою тінь на страшні часи «Короля Ліра», «Отелло», «Троїла і Крессіди», придивіться-но, коли і чому ця тінь щезає. Що пом’якшує серце людини, Яка гине в бурхливому морі і долає хвилі недолі, Витривала, мов той Одісей, мов Перікл, що був володарем Тира?

Голова, а на ній червона, яйцеподібна шапка, і з очей сльози.

— Дитинка, дівчинка, у нього на руках, Марина.

— Схильність софістів до кружних стежок апокрифів — величина постійна, — повідомив Джон Еглінтон. — Простувати битими шляхами буває нудно, проте саме вони ведуть до міста.

Поважний філософ Бекон — геть уже вкрився цвіллю. Шекспір це гріхи молодости Бекона. Штукарі шифрами{417} чимчикують по битих шляхах. Поставили собі велику мету. До якого міста, шановні? Прибрали собі ймення: А. Е. — еон; Мегі — Джон Еглінтон. На схід від сонця, на захід від місяця{418}: Tir na n-og[122]. Двійко в чоботях і з патерицями в руках.