Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Страшенно, сволоч, злий став Василь, — сказав Іван Рубльов, — револьвер десь роздобув, з собою носить.
Але Василь незабаром з’явився знову, і в глибині майстерні його обступили робітники, що збіглися від усіх верстатів.
— «Командуючого військами Петербурзького військового округу генерал-лейтенанта Хабалова оголошення… — гучно, з наголосами почав читати Васька білу афішу. — Останніми днями відпуск борошна в пекарнях і випікання хліба провадяться в тій же кількості, що й раніш…»
— Бреше, бреше! — зараз же крикнули голоси. — Третій день хліба не видають…
— «Недостачі в продажу хліба не повинно бути…»
— Наказав, розпорядився!
— «Якщо ж у деяких крамницях хліба не вистачало, то через те, що багато хто, побоюючись недостачі хліба, скуповував його в запас на сухарі…»
— Хто це сухарі пече? Покажіть ці сухарі, — закричав чийсь голос. — Йому самому в горлянку сухар!
— Мовчіть, товариші, — перекричав усіх Васька. — Товариші, ми повинні вийти на вулицю… З Обуховського заводу чотири тисячі робітників ідуть на Невський. І з Виборзької йдуть…
— Правильно! Нехай хліб покажуть!
— Хліба вам не покажуть, товариші. В місті тільки на три дні борошна, і більше хліба й борошна не буде. Поїзди всі стоять за Уралом. За Уралом елеватори завалені хлібом… У. Челябінську три мільйони пудів м’яса гниє на станції… В Сибіру колеса змащують коров’ячим маслом…
Вся майстерня загула. Василь підняв руку:
— Товариші… хліба нам ніхто не дасть, поки самі його не візьмемо… Разом з іншими заводами виходимо, товариші, на вулицю з лозунгом: «Вся влада Радам…»
— Знімайся!.. Кидай роботу!.. Гаси горна!.. — заговорили робітники, розбігаючись по майстерні.
До Івана Ілліча підійшов Василь Рубльов. Вусики у нього здригались.
— Іди звідси, — промовив він виразно, — іди, поки цілий!
Іван Ілліч погано спав тієї ночі і прокинувся від неспокою. Ранок був похмурий: знадвору на залізний карниз падали краплі… Іван Ілліч лежав, збираючись з думками. Ні, неспокій його не облишав, і дражливо, наче в самий мозок, падали краплі. «Треба не ждати двадцять шостого, а їхати завтра», — подумав він, скинув сорочку і голий пішов у ванну, пустив душ і став під крижаний шмагаючий струмінь.
До від’їзду було багато справ. Іван Ілліч нашвидку випив кави, вийшов на вулицю і вскочив у трамвай, повний людей: тут він знову відчув ту саму тривогу. Як і завжди, пасажири похмуро мовчали, підгинали ноги, зі злістю висмикували поли одежі з-під сусіда, під ногами було липко, по вікнах текли краплі, дражливо деренчав дзвінок на передній площадці. Навпроти Івана Ілліча сидів військовий чиновник з забрезклим жовтим обличчям; бритий рот його застиг у кривій посмішці, очі з явно невластивою їм жвавістю дивились запитливо. Придивившись, Іван Ілліч помітив, що всі пасажири теж так, — здивовано і запитливо, — поглядають один на одного.
На розі Великого проспекту вагон спинився. Пасажири заворушились, почали озиратися, кілька чоловік зіскочило з площадки. Вагоновожатий зняв ключа, сунув його за пазуху синього кожуха і, прочинивши передні дверцята, сказав із злою тривогою:
— Далі вагон не піде.
На Кам’яноострівському і по всьому Великому проспекту, куди тільки сягало око, стояли трамвайні вагони. На тротуарах було чорно, — ворушився народ. Часом з гуркотом опускалась залізна віконниця на магазинному вікні. Падав мокрий сніжок.
На даху одного вагона з’явився чоловік у довгому розстебнутому пальті, зірвав шапку і очевидно щось закричав. По натовпу прокотилося зітхання «о-о-о-о-о»… Чоловік почав прив’язувати вірьовку до даху трамвая; знову випростався і знову зірвав шапку. «О-о-о-о!» — прокотилося по натовпу. Чоловік стрибнув на брук. Натовп відхлинув, і тоді стало видно, як тісна купа людей, роз’їжджаючись по жовто-брудному снігу, тягне за вірьовку, прив’язану до трамвая. Вагон почав хилитися. Натовп одійшов, засвистали хлопчаки. Але вагон похитався і став на місце. Чути було, як стукнули колеса. Тоді до купки тих, що тягнули, підбігли з усіх боків люди, заклопотано й мовчки стали хапатись за вірьовку. Вагон знову нахилився і раптом упав, — задзвеніло скло. Натовп так само мовчки посунув до перекинутого вагона.
— Пішла писать губернія! — промовив позад Івана Ілліча той самий чиновник з жовтим забрезклим обличчям. І зараз же кілька голосів безладно затягнуло: