Твори у 12 томах. Том 06

— Чого ви туди ходите? — буркнув той нараз, коли вони поминули ще один квартал.

— А ви чого? — спитав і собі Мартін.

— А хто його зна! — почув він у відповідь, — Але я принаймні вперше зробив таку дурницю. У добі двадцять чотири години, треба ж їх якось згаяти. Ходім хіба вип’ємо.

— Згода, — відказав Мартін.

Але одразу ж пожалкував, що так швидко погодився. Вдома його чекала «чорна робота» на кілька годин, а потім уже в ліжку він мав читати ще том Вейсмана[35], не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що була для нього романтичніша й за який роман. Навіщо час марнувати з цією людиною, що йому не подобається, подумав Мартін. Але його вабила не людина ця і не питво, а супровідне до того всього: яскраве світло, дзеркала й миготіння келихів, збуджені жваві обличчя і дзвінкий людський гомін. Ось оце — йому хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які знають успіх і можуть з легким серцем пити за власні гроші, як то й личить чоловікові. Він же був самотній, і це гнітило його; тим-то він і вхопився так за те запрошення, як, пожадлива риба хапає, бува, гачок, Відколи Мартін пив з Джо у «Гарячих Джерелах» та ще раз ото з крамарем-португальцем, він більше не заходив до бару. Від розумового виснаження не тягне так до алкоголю, як від фізичного, і Мартін не відчував потреби пити. Але зараз йому закортіло питва, а радше — опинитися в тій атмосфері, що звичайно пиття супроводить. Саме таким місцем виявився бар «Печера». Мартін і Брісенден, умостившись у широких шкіряних кріслах, почали пити шотландське віскі з содовою.

Воші пили й розмовляли. Говорили вони про різні речі і по черзі замовляли нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін переконався, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він помітив, що Брісенден мав те, мого бракувало Колдуелові; він мав внутрішній запал, гостру проникливість, хист невтримного лету думки. Мова його просто потоком бурхала. З його тонких губ злітали, наче машиною карбовані, гострі ущипливі фрази. А тоді їх змінювали ніжні й лагідні слова, соковиті і яскраві образи, повні чарів та краси, що ніби крили в собі таємничу незбагненність буття. І знов його тонкі губи були наче бойовий ріг, з якого чувся грізний гуркіт космічної боротьби, — у висловах, дзвінких, як срібло, і осяйних, немов зоряні простори, — і провіщали вони останні досягнення науки. А водночас це була й мова поета, надприродна істина, невловна, якої словами не віддаси, але яку, проте, можна відчути з незбагненних асоціацій, породжуваних звичайними словами. Силою свого ясновидства Брісенден сягав аж за найдальші межі нашого досвіду, туди, де людська мова вже зовсім безпорадна, і вмів завдяки своєму магічному мистецтву звичайні слова начиняти невідомими значеннями, і відкривав тим самим Мартінові істини, неприступні пересічним душам.

Мартін забув те неприємне враження, яке спершу справив на нього Брісенден. Він побачив те, про що досі тільки в книжках читав. Оце був великий розум, справжня людина, гідна глибокої пошани. «Перед вами я падаю ниць», — думав про себе Мартін.