Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до свідомості Рут.
— Я не знаю, хто такий Вайнінгер, — зауважила вона, — і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки кажу, що коли редактор…
— А я тобі відповім, що всі редактори, принаймні дев’яносто дев’ять відсотків їх, це просто невдахи, — перепинив її Мартін, — Вони провалилися як письменники. Не думай, що радість творчості їх менше набить, аніж сидіти за редакційним столом і по-рабському залежати від тиражу та фінансового керівництва. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. Отож і маємо тут клятий парадокс. Усі шляхи до літературного успіху охороняють сторожові пси — літературні невдахи. Більшість редакторів, їхніх заступників, помічників, більшість консультантів у журналах та видавництвах — майже всі вони силкувалися стати письменниками і провалились. І однак вони, найневідповідніші для цього істоти, вирішують, що саме варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й іскри божої, є судді оригінальності та генія. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли й не намагалися стати поетами або прозаїками, бо вони силкувалися і не спромоглися. Від рецензій мене нудить, як від риб’ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів і так званих критиків. Бувають, звісно, великі критики, але так рідко, як і комети. Коли мені не поведеться з письменництвом, я тим самим стану й редактором. Це принаймні вже певний шматок хліба, та ще й з маслом і медом!
Проте Рут швидким своїм розумом завважила суперечність у словах Мартіна, і це ще більше переконало її в неслушності його поглядів.
— Ну гаразд, Мартіне, якщо всі двері позачинено, як ти це категорично довів, то звідки ж тоді взялися великі письменники?
— Вони доконали неможливого, — відповів він. — Вони написали такі блискучі огнеметні твори, що спалили на попіл усіх своїх ворогів. Успіх їхній — це якесь чудо, що випадає на долю одного з тисячі. Вони мов загартовані в боях Карлейлеві велетні[33], які не дали себе побороти. І я теж мушу це зробити: досягти неможливого.
— А якщо тобі не пощастить? Ти ж повинен думати й про мене, Мартіне.
— Якщо не пощастить? — Він хвилину дивився на Рут, наче вона сказала щось неймовірне, — але раптом очі його заблищали. — Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.
Вона нахмурила брови на цей жарт — так мило, так чарівно, що він обняв її і зцілував ті хмарки.
— Ні, годі вже, годі,— повторювала вона, зусиллям волі звільняючись від чарів його мужньої сили. — Я розмовляла з татом і мамою. Ще ніколи я з ними так не змагалася. Я змусила їх вислухати себе. Була непоштивна до них. Вони до тебе неприхильні, ти сам це знаєш, але я так довго переконувала їх у глибині свого кохання, що батько нарешті погодився прийняти тебе до своєї контори, хоч би й зараз. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли побратися і купити собі десь невеличкий котедж. Це дуже мило з його боку, правда ж?
Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:
— Одверто кажучи, — тільки ти не ображайся, це я кажу, щоб ти знав, як справи стоять, — йому дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. Я-то певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.
Ні, цього навіть і вона не знає,— подумав Мартін.
— До речі,— сказав він, — а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?
Він дивився їй просто в вічі і чекав відповіді.
— Мені вони здаються… ну… сумнівними, — відповіла вона врешті.
І це була вся відповідь. Мартін відчув, як життя засновує така сірятина, що навіть забув за пропоновану роботу. А Рут, зважившись дійти аж так далеко, погодилась терпеливо чекати відповіді до наступної нагоди.
Чекати їй не довго довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося вияснити, наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою «Ганьбу сонця».
33
Карлейлеві велетні.— Карлейль, Томас (1795–1881) — англійський філософ, публіцист, історик.