Твори у 12 томах. Том 06

— Кінець кінцем, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — сказала вона, — Але чи не годі вже бавитись? Пора вже серйозно подумати про життя, — про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує…

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі в неї зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі.— Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїхось інших творів?

— Але хтось інший свої твори продає, а ти… ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти Не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила вона, — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав він, — мусиш розумітися… Але це ще не все, — почав він після прикрої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен свого успіху. Я подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати у поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи моє писання, я тебе прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання.

Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доможуся успіху, слово честі! Пам’ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба відбути учнівство. І я таки вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний соя. Мені здається, що мільйони років минули від тієї пори, як я спав досить і прокидався тоді, коли був виспаний. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу.

Коли мене хилить на сон, я замінюю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б’ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати, — пам’ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюсь на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи там третьої шпори не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п’ять з половиною годин вважив за недозволену розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном украй. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло: