Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобував із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. А тепер слава для мене — пусте. Я хочу просто тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, визнання. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати, довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік мрія моя здійсниться.
Його сила, хвиля за хвилею, накочувалась на неї, і що більше опирався він, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди променіла від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тому завзятті життєвості та інтелекту, що клекотів у ньому. І на мить, на одну-єдину мить, вона відчула розколину в своїй непохитності, і крізь неї побачила Рут справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.
— І ще одне, — провадив Мартін далі.— Ось ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукає мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб’язкових справ і правничої тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов’язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і знищиш усю різницю, знищиш мене, знищиш те, що кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Був би я недотепою — і ані мав би я бажання писати, ані ти не покохала б мене.
— Але ти забуваєш, — перехопила вона, поверхового жвавістю розуму помітивши аналогію, — що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.
— Це правда, — відказав він. — Але не всі ж винахідники — диваки, інші голодували, б’ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки домагався свого, це відомо. А я то й зовсім не прагну якоїсь неможливості…
— Але ти ж сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.
— То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене люди робили: писати і жити літературною працею.
Мовчанка Рут роздратувала його.
— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?
Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.
При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.
— Але ж ти любиш мене? — спитав він.
— Люблю! Люблю! — вигукнула вона.
— І я люблю тебе, а не їх, і до їхньої неприязні мені байдуже, — радісно сказав він. — Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої ворожості. На цім світі все нетривке, крім кохання. Кохання не може ошукати, хіба що таке слабосиле, що мліє й спотикається на кожному кроці.
Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це йому справило й радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле з голоду обличчя і стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: надходила осіння мряка, і замість костюма він мусив заставити велосипед.
— У вас є ще чорний костюм, — сказав лихвар, який знав усе майно Мартінове. — І краще не кажіть мені, що ви заставили його в того єврея, Ліпки, бо коли ви…
Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:
— Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібний для деяких поважних справ.