Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Стривожившись, Симоніні відразу ж зв'язався з падре Берґамаскі, котрий порадив: «Ти переймайся Жолі, а ми подбаємо про Ґодше».

Досі вагаючись, не знаючи, як учинити з Жолі, Симоніні отримав листа від падре Берґамаскі, в якому той повідомляв, що бідолашний ґер Ґодше відійшов у інший світ, лежачи у своїй постелі, благаючи помолитися за мир душі його, навіть попри те, що був він проклятим протестантом.

Тепер Симоніні втямив, що мав на увазі Берґамаскі, коли казав «перейматися Жолі». Одначе робити деякі речі Симоніні було не до вподоби, та й, урешті-решт, саме він був у боргу перед Жолі. Втім, він не міг наразити на небезпеку успішне завершення їхнього з Берґамаскі плану, як би сумління його не гризло. Але ми вже знаємо, як Симоніні активно використовував твір Жолі, абсолютно не завдаючи собі клопоту турбуватися через заперечні скиглення автора.

Отож чоловік, ще раз навідавшись на рю де Лапп, придбав невеличкого, малопотужного та ще й майже безшумного пістоля, якого легко можна сховати вдома.

Симоніні чудово пам'ятав, що у помешканні Жолі, хоч і невеличкому, всі стіни завішені гобеленами та килимами, які чудово приглушують багато сторонніх шумів. Хай там як, а діяти краще вранці, коли знадвору чутно стукіт екіпажів та омнібусів, які прямують з Королівського мосту на рю де Бак чи їздять туди-сюди вздовж Сени.

Симоніні подзвонив у двері. Відчинивши, адвокат, хоч і здивувався, але швиденько запропонував гостю кави. Потому Жолі взявся переповідати всі свої недавні нещастя. Для більшості людей, котрі читають газети, неправдиві як завжди (йдеться і про читачів, і про редакторів), він, хоч і покинув свої оманливі революційні переконання й запал його згас, усе-таки досі лишився комунаром. На його думку, він цілком справедливо обурювався марнославством Ґреві[226], котрий висунув свою кандидатуру у президенти республіки, тож Жолі склав докірливий маніфест, розрекламувавши й надрукувавши його за власний кошт. Утім, йому стали докоряти, буцімто він бонапартист і плів інтриги проти республіки, Ґамбетта[227] зневажливо згадав про «продажні пера, за плечима яких стоїть судова картотека», а Едмон Абу[228] поставився до нього як до фальсифікатора. Коротше, вся французька преса напустилася на нього, лише «Фіґаро» надрукувала його маніфест, тоді як усі інші не прийняли листа, який Жолі написав на свій захист.

Хоча, якщо добре поміркувати, Жолі таки виграв свою битву, адже Ґреві зняв свою кандидатуру, але ж це був один з тих людей, які ніколи не бувають вдоволені, прагнучи остаточної перемоги справедливості. Викликавши на дуель обох своїх кривдників, Жолі подав позов на десять газет за відмову прийняти його оголошення, наклепи й публічну образу.

— Захищався я самостійно, і запевняю вас, Симоніні, що я викрив усі скандали, які преса замовчувала, а надто ті, про які писала. А знаєте, що я сказав тим негідникам (я й суддів маю на увазі)? «Панове, я не боюся імперії, яка, маючи владу, змушувала вас мовчати, й тепер я сміюся з вас, бо ви наслідуєте ту імперію у найгидкіших її проявах!». А коли вони хотіли позбавити мене слова, я додав: «Панове, імперія судила мене за заклики до ненависті, зневагу до уряду, а може, й до імператора, але імператорські судді дали мені слово. Наразі ж я прошу суддів республіки дарувати мені таку ж свободу, якою я тішився за часів імперії!»