Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Поки brassardiers розходились до вікон, я подумав, що лишатися там, куди так чи інакше колись долетять кулі комунарів, недоречно, тож, ще коли на вулиці панувала страшна метушня, я повернувся на склад. Знаючи траєкторію, за якою летітимуть кулі з вікон, я причаївся за рогом рю дю В'є-Коломб'є, аби у разі небезпеки непомітно вислизнути геть.

Більшість комунарів, зводячи барикади, відклали свою зброю, тож стрілянина з вікон захопила їх зненацька. Згодом вони опанували себе, хоч досі не розуміли, звідки їх обстрілюють, тож почали палити на рівні людського зросту у бік в'їзду з рю дю Ґреней та рю дю Фур. Тому мені довелося податися назад на випадок, якщо почнуть стріляти й по рю дю В'є-Коломб'є. Потім хтось уторопав, що вороги стріляють з гори, і почався обмін кулями з перехрестя по вікнах будинків і навпаки, от тільки урядовці чудово бачили, куди стріляти, й цілилися у натовп, а комунари досі не розуміли, по яких вікнах цілити.

Коротше кажучи, для урядовців це було легке побоїще, а от серед тих, хто відстрілювався на перехресті, кричали, що хтось їх зрадив. Отак завжди: коли зазнаєш невдачі в якій-небудь справі, завжди шукаєш винного у власній безпорадності. Яка там у біса зрада, казав я сам до себе, ви просто не вмієте боротися по-іншому, тільки й знаєте, що влаштовувати революцію…

Нарешті хтось вирахував, у якому будинку засіли урядовці, й ті, що ще лишилися серед живих, почали гамселити у двері, намагаючись їх вибити. Гадаю, коли комунари ввійшли всередину, будівля вже була порожньою, бо brassardiers на той час уже повернулися під землю, однак я вирішив піти геть, не дочекавшись на продовження. Як я дізнався згодом, версальці дійсно прийшли з рю Шерше Міді, та ще й чимало, тож останні оборонці з «Червоного Хреста», мабуть, були розгромлені вщент.