Вибрані твори. Том перший

Менш ніж за годину хижка була готова. Тепер можна й вечеряти.

Наташа розстелила біля порога зелене галуззя, поклала на нього папайю, банани і запросила нас до «столу».

Не встиг я піднести до рота банан, як раптом вдалині помітив огонь.

— Дивіться! — закричав.

Друзі, підвівши голову, озирнулись.

— Де?

— Що?

— Он! — показав я рукою ліворуч.

Вогонь спалахнув — дивина! — посеред води, навпроти сусіднього з нами острова. Було видно гладінь лагуни, за нею, в глибині світлом вихопленого з пітьми краєвиду, — смугу білого коралового берега.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Журавка. — Загорілась вода, чи що!

Слідом за першим вогнем спалахнули інші, утворивши на воді широке зірчате коло. Вся лагуна освітилась, і ми побачили невеликі гостроносі човни, на яких у повен зріст стояли голі, з пов'язками на стегнах остров'яни. В руках вони тримали палаючі смолоскипи.

Вогні то розгорались, то пригасали; їх видовжені багряні язики ставали коротшими, опускались нижче, припадали до самої води.

Раптом у центр кола випливло два човни. Люди, що стояли на них, високо над водою підняли сіть, і в неї незабаром, шугонувши з глибин, пурхливими горобцями рясно сипонули летючі рибки.

Було видно, як ті літуни прокреслювали у повітрі іскристі лінії, що сходилися в пучок і обривались при зіткненні з сіткою.

У такий спосіб остров'яни заганяли летючок — невелику рибку, що пурхає над водою.

Не відводячи очей, дивились ми на чудернацьку полінезійську риболовлю.

Чарівне огнисте видиво тривало недовго. Потім смолоскипи пригасли. Утворене з них коло стало схожим на барвистий вінок; ніби кинутий на воду, він повільно плив, віддаляючись від того, далекого, і наближаючись до нашого берега.

Все було дивним, несподіваним: і поява остров'ян, і їхня риболовля.

Що вони за люди, як поставляться до нас, пришельців, — ми не знали. І зустрічатися з ними, звичайно, не наважувались. А що така зустріч можлива, було видно хоч би з того, що огнистий «вінок» ближчав і ближчав.

— Забираймо банани, — наказав Журавка, — і гайда в джунглі!

— Ти гадаєш, Солоний, — запитала Наташа, — там нас не помітять?

— Надії мало, — безпорадно розвів руками Журавка, — адже сліди наші на березі лишились. Та й курінь височить.

«Таки влипли в халепу!» — з гіркотою подумав я. Хоч Паганель і твердив, що полінезійці сумирні й привітні, одначе…

Ми поспіхом схопили в'язки бананів та плоди динного дерева і майнули в гущавину. Щоб по слідах, залишених на піску, остров'яни не виявили нашої присутності, узліссям, між трав, відійшли далеко від куреня.

Із засідки, серед приземкуватих карликових пальм, що росли обіруч, видно було лагуну та коралову торочку берега, на яку вже впало місячне сяйво.

Човни поволі пристали до берега, і ті, хто в них сидів, скочили на пісок.

їх було багато, остров'ян: галасливі дівчата, стрункі, смаглотілі юнаки. Літні, худорляві й мовчазні, човнярі, що, як потім ми дізнались, звуться кайхоли, лишались на місці, не випускаючи з рук весел.