Джеррі-Островик
- Автор: Лондон Джек
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Національний книжковий проект
- ISBN: 978–617–592–086–2
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джеррі-Островик». Краткое содержание книги:
Після цієї розмови Доутрі став придивлятися до старого ще підозріливіше. Та з часом він дедалі дужче впевнювався, що Чарлз Стоу Грінліф — здитинілий старий дід і сам щиро вірить у скарб, закопаний на якомусь острові у Південних морях.
Якось, начищаючи мідяні оздоби на поруччі трапу кают-компанії, Доутрі підслухав, як старий пояснював Грімшо та вірменському євреєві, звідки у нього такий страшний шрам на обличчі й де він позбувся пальців на одній руці. Розмовники підпоювали його з надією випитати точніші відомості про скарб.
— Це сталося в баркасі, — чув Доутрі на трапі старечий голос. — Одинадцятого дня вибухнув бунт. Ми на кормі стояли разом проти решти. То було просто божевілля. Хоч як ми виголодніли, але найдужче терпіли від безвіддя. Через воду й почалося все. Бо ми, розумієте, облизували росу з весел, планширів, банок та бортів баркаса всередині. І в кожного була своя площинка, з якої він злизував росу. Ось, скажімо, румпель, головка стерна й пів правої половини корми припали другому помічникові. І ми всі шанували його власність. Третій помічник був зовсім юнак, вісімнадцятиліток, таке чарівне й відважне хлоп'я. Вони з другим помічником поділили праву половину корми. Провели межову лінію, й жоден, коли злизував скупу вологу вночі, ані подумав порушити ту межу. Вони були занадто чесні для цього.
Але матроси були не такі. Вони гризлися між собою за площинки, і лиш за день перед бунтом одного зарізано, бо заліз на чуже. А тієї ночі я, дожидаючи, поки буде рясніша роса, зачув, що хтось плямкає й сунеться до корми по планширу лівого борту — там якраз була моя площинка від задньої банки до самої корми. Я прокинувся з марення про кришталеві струмки та повноводі річки й злякався, що він залізе на моє.
Він підповзав чимраз ближче до межі, і я чув, як він аж стогне потихеньку, лижучи мокре дерево. Наче якась тварина на луці, що пасеться і підходить ближче й ближче.
У мене в руці була підніжка від банки — я ладнався злизувати росу й з неї. Я не знав, хто то лізе, та коли він пересунувся через межу й став, охкаючи, злизувати мої коштовні краплини, я вдарив його підніжкою і влучив просто по носі. То був боцман. Отак і почався бунт. Боцманів ніж розпоров мені обличчя й відтяв пальці. Третій помічник, той вісімнадцятиліток, став мені до помочі й урятував мене — перше ніж я зомлів, ми вдвох зіпхнули боцманового трупа за борт.
У кают-компанії зарипіли стільці, зачовгали підошви, і Доутрі знов кинувся начищати поруччя, про яке на хвильку забув. Тручи мідь, він мурмотів сам до себе:
— Старе луб'я, напевне, справді було в тій халепі. Такі речі трапляються.
— Ні, — провадив Старий Моряк тоненьким фальцетом у відповідь на чиєсь запитання. — Я не від ран зомлів. Я знесилився в бійці. Я був занадто кволий. Ні, у мене в жилах було так мало вологи, що кров майже не текла. А що найдивніше — рани дуже швидко загоїлися. Другий помічник уранці позашивав їх голкою з кістяної шпички чистити зуби, й нитками, насмиканими з брезенту.
— А дозвольте спитати, містере Грінліфе, на відтятих пальцях теж були персні? — почув Доутрі Нішікантин голос.
— Атож, і один прегарний. Я його потім підібрав на дні баркаса й подарував тому скупникові сандалу, що мене врятував. У ньому був великий діамант. Я купив його в Барбадосі в матроса-англійця за сто вісімдесят гіней. Він його віддав запівдарма, бо перстень, звісно, був крадений. Прегарний камінь. Той скупник мало що врятував мене, так ще й потратив добрих сто фунтів, щоб мене вдягти й оплатити мій провіз від острова Четверга до Шанхаю.
— Від отих перснів, що він носить, нікуди не дінешся, — почув іншим разом Дег Доутрі, як Саймон Нішіканта казав увечері під ютом фермерові. — Таких тепер не побачиш. Це справді старовинні персні. Не те Що теперішні чоловічі, а справжні, як колись казали, «панські». Такі колись носили справжні пани — великі пани тобто. Я б не від того, щоб такі застави потрапляли до моїх позичкових кас Вони варті великих грошей.
— Мушу тобі сказати, Кілені-бой, — може, я ще й пошкодую, що найнявся на платню, а не зажадав пайки в скарбі, — признався Доутрі Майклові того вечора, коли Квек уже роззував його, а він допивав шосту кварту. — Повір мені, Кіл єні, цей старий добродій знає, про що балакає, і він був колись добрим зухом. Так собі, нізащо, людям пальців не відбатовують і пик не розпанахують. І перснів таких, що в юдея-лихваря аж слинка тече, теж абихто не носить.