Джеррі-Островик

Сівши на вінця Майклової мисочки, цей маленький зухвалець, що випурхнув із темряви в сонячне життя, ця іскринка, ця світляна порошинка серед мороку, настовбурчував свій рожевий чубчик, широко розплющував чорні намистинки-очі й різким, владним окриком, звичаєм усіх богів, змушував Майкла відступити, а сам тоді вибирав з миски найсмачніші шматочки.

Бо Кокі знав, чудово знав, як повестися з Майклом. Він то блискав своєю волею, невблаганною, як сталеве лезо, й задирався незгірш за гультяя матроса, то підлещувався хитро, мов перша жінка в Едемському саду чи найостанніша з її поріддя. Коли Кокі, стоячи на одній лапці, другою чіплявся Майклові за шию і, схилившись йому до вуха, починав щось ласкаво жебоніти, Майклова цупка шерсть улягалась, мов шовкова, і він, з щасливим, напівідіотським виразом в очах, ладен був терпіти всі забаганки й примхи какаду.

Кокі тим легше заприязнився з Майклом ще й тому, що А-Мой дуже скоро зрікся птаха. Він купив Кокі в Сіднеї в одного матроса за вісімнадцять шилінгів, поторгувавши-ся з годину. Та коли китаєць побачив якось, що Кокі вмостився на скорчених пальцях лівої Квекової руки, то вмить сповнився такої відрази до какаду, що не пожалів і заплачених за нього вісімнадцяти шилінгів.

— Ти люблю його? Ти хоцю його? — спитав А-Мой.

— Міняй-міняй? — перепитав Квек, вирішивши, що китаєць хоче помінятися, й уже занепокоївшись, чи не надиться старий кухар на його дорогоцінну дримбу.

— Ні, не міняй-міняй, — відказав А-Мой. — Ти хоцю, гаразд, бери.

— Як бери? — здивувався папуас. — А як мій нема, що ти хоцю?

Він уже часом домішував до свого південноморського жаргону дрібки англо-китайського.

— Не міняй, — ще раз пояснив китаєць. — Твій люблю птиця, ти хоцю птиця, бери так, гаразд, далебі.

Ось як перейшов бадьорий пернатий жмутик життя з відважним серцем, прозваний людьми Кокі, народжений під зеленим склепінням джунглів на острові Санто, на Нових Гебридах, спійманий у тенета двоногим чорношкірим людожером, проданий за шість плиток тютюну та гонтарську сокирку купцеві-шотландцеві, ледь живому від пропасниці, тоді перепроданий за чотири шилінги вербівникові, потім заміняний за черепаховий гребінець, зроблений на взір старовинного іспанського кочегаром-англійцем, далі програний у покер в кочегарському кубрику по ціні шість з половиною шилінгів, знов проміняний на гармонію, вже не нову, але варту принаймні шилінгів двадцять і нарешті проданий за вісімнадцять шилінгів старому зморшкуватому китайцеві, судновому кухареві А-Мою, що сорок років тому в Макао вбив за зраду свою молоду дружину й утік на судні в море, — ось як перейшов Кокі, такий самий смертний чи безсмертний, як і кожна яскрава іскринка життя на землі, до рук Квека, прокаженого папуаса, раба такого собі Дега Доутрі, що й сам був слугою інших людей, до яких покірливо звертався «так, сер», «ні, сер» або «дякую, сер».

Ще одного приятеля знайшов Майкл на шхуні, хоча Кокі тієї приязні не поділяв. То був Вишкребок — незграбне щеня ньюфаундлендської породи, що не належало нікому зокрема, а хіба лиш самій «Мері Тернер», бо ніхто на судні не претендував на нього і ніхто не признавався, що привів його на борт. Отож його назвали Вишкребком, і, не належавши нікому, він належав усім — приміром, містер Джексон погрожував відкрутити А-Моєві голову, якщо той не годуватиме щеняти як слід, а матрос Сігурд Гальворсен трохи й справді не відкрутив голови матросові Генрікові Г'єртсену, коли той ногою відіпхнув Вишкребка з дороги. Навіть більше: коли Саймон Нішіканта, цей лантух сала, що одно малював ніжні й водяві, якісь жіночі акварелі, раз був пожбурив на Вишкребка складаним стільцем, бо той, жируючи, перекинув йому мольберта, — відразу лихваря вхопила за плече важезна рука Грімшо й так його трусонула, аж він трохи не покотився по палубі й кілька днів потім не володав укритим синцями плечем.