Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
А найбільше налякала ковбасницю остання замітка. На піваркушику паперу Флоран намалював форму значків, по яких мали розрізнятися начальники секторів та їхні помічники; поряд з ними були вміщені ротні значки. Олівцем було позначено навіть колір значків для всіх двадцяти секторів. Окремою відзнакою начальників були червоні шарфи, а помічників — червоні пов’язки на рукаві. Лізі це здавалося негайним здійсненням повстання; вона вже бачила, як люди з червоними кусками матерії проходять повз її ковбасну, розбиваючи кулями дзеркала та мармур, крадуть ковбаси й сосиски з вітрин. Мерзенні проекти дівера були замахом і на неї, на її добробут. Ліза засунула шухляду й оглянула кімнату; в неї майнула думка, що це ж вона сама оселила в себе цю людину, яка тепер спала на її простирадлах, користалася її меблями. І Ліза впадала у відчай від думки, що Флоран ховає огидну пекельну машину в малесенькому непофарбованому столику, який колись, як вона ще була дівчиною, за життя дядька Граделя, стояв у її кімнаті,— в невинному столику, що хитався на своїх ніжках.
Вона стояла, думаючи про те, що ж тепер робити. Насамперед немає рації про все це розповідати Кеню . Їй спало на думку поговорити з самим Флораном; проте Ліза боялася, що він тоді десь в іншому місці готуватиме здійснення своїх намірів і від злості наговорить на їхню сім’ю. Ковбасниця потроху заспокоїлась, вирішивши стежити за ним. При першій же небезпеці видно буде, що робити, бо ж, на щастя, тепер вона мала у своїх руках засіб відправити його назад у заслання.
Повернувшись до своєї крамниці, Ліза побачила, що Огюстіна дуже схвильована. Виявилося, що маленька Поліна з півгодини тому зникла невідомо куди. На Лізині
збентежені запитання продавщиця могла тільки відповісти:
— Не знаю, мадам... Вона щойно була тут, на тротуарі, з якимось маленьким хлопчиком... Я на них дивилася; потім треба було почати окіст для одного пана, а вони тимчасом десь зникли.
— Закладаюся, що це Мюш! — скрикнула Ліза.— Ах, поганий хлопчисько!
І справді, це був Мюш. Поліна в цей день вдягла новеньке блакитне смугасте вбрання й захотіла похизуватися в ньому. Вона стояла, випроставшись, біля своєї крамниці, дуже розсудлива, закусивши губу з поважним виглядом шестилітньої маленької жінки, що боїться забруднитись . Її коротенькі туго накрохмалені спіднички здувались, як спідниці балетної танцюристки, відкриваючи акуратно натягнені біленькі панчішки та блискучі ясноблакитні черевички; довгий фартушок, що починався від самого вирізу на шийці, був оздоблений на плечах вузеньким вишиваним воланом, який спадав на чарівні дитячі ручки, пухкенькі й рожеві. У вухах її були бірюзові сережки, на шиї блищав хрестик, на гладенько зачесаному волоссі була блакитна оксамитка. Товстенька й ніжна дівчинка дуже скидалася на свою матір і мала суто паризьку грацію нової ляльки.
Мюш, з Центрального ринку, побачив її. Він пускав у канаву маленьких поснулих рибок, які забирала вода, біг слідом за ними по тротуару і кричав, що вони плавають. Побачивши Поліну, таку чистеньку й причепурену, хлопчик вирішив перейти на той бік вулиці. Він пішов як був, без шапки, в розідраній блузі; штани його спадали, і виднілася сорочка. Взагалі Мюш був обідраний, як семилітній бешкетник. Мати суворо заборонила йому гратися «з тою дурною гладухою, яку батьки так напихають, що вона скоро лусне». Хлопчик з хвилину походив навколо, нарешті наблизився до дівчинки й хотів торкнутися пальцем блакитних смужок гарненької сукні. Спочатку його увага була дуже приємна Поліні, але від його пальця вона відсунулася з гидливою міною, промовивши: