Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
— Оце так! — злісно вигукнула вона.— Ота товста корова вже до попів бігає... Ну, хай умочить зад у свячену воду, може, це її трохи заспокоїть.
Та вона помилялася: Ліза аж ніяк не була святенницею. Вона не вчащала до церкви і часто казала, що намагається бути чесною в усіх своїх вчинках, і цього досить. Проте мадам Кеню не терпіла нешанобливого ставлення до релігії і часто змушувала замовкнути Гавара, який залюбки розповідав анекдоти про попів і черниць, про жарти в ризниці. Такі речі мадам Кеню здавалися дуже непристойними. Вона вважала, що кожному слід залишити його віру і шанувати релігійні почуття всіх людей. До того ж, священики, на її думку, здебільшого люди порядні. Ліза була знайома з абатом Рустаном із церкви Сен-Есташ, людиною благородною, спроможною дати добру пораду, і дуже цінила його приязнь. Взагалі мадам Кеню доводила, що для більшості людей релігія цілком необхідна; ковбасниця вбачала в ній щось на зразок поліції, бо релігія допомагає підтримувати лад, і без неї жодний уряд не зможе існувати. Коли Гавар з цього приводу висловлювався надто гостро, кажучи, що треба повиганяти всіх попів і закрити їхні крамнички, Ліза, знизуючи плечима, заперечувала:
— І чого ви цим досягнете?.. Через якийсь місяць люди почнуть різати одне одного на вулицях і доведеться вигадати іншого бога. В дев’яносто третьому році так і було... Адже ви знаєте, я не стою за попів, а проте кажу вам, що вони потрібні, бо так треба.
І коли Лізі траплялося зайти до церкви, вона там поводилась побожно. Вона купила собі красивий молитовник і хоч ніколи його не відкривала, проте завжди брала з собою на похорон або на весілля. У церкві мадам Кеню завжди, коли треба, ставала навколішки і намагалася зберігати гідний вигляд, бо вважала, що того вимагає пристойність. На її думку, це було ніби парадною формою, яку повинні одягати на себе люди порядні, комерсанти і власники нерухомого майна, щоб виявити повагу до релігії.
Того ж дня вродлива ковбасниця, увійшовши до церкви Сен-Есташ, обережно причинила за собою подвійні двері, оббиті вилинялим зеленим сукном, витертим руками побожних богомолок. Вона вмочила пальці в чашу з свяченою водою і повагом перехрестилася. Потім легкими кроками підійшла до каплиці святої Агнеси; там дві жінки стояли навколішках і, закривши обличчя руками, дожидали своєї черги, а із сповідальні виднілось блакитне плаття третьої. Мадам Кеню стало трохи прикро. Повз неї проходив, човгаючи ногами, церковний сторож у чорній шапочці. Ковбасниця звернулася до нього:
— Хіба абат Рустан сьогодні сповідає?
Той відповів, що мосьє абат незабаром скінчить, бо лишилося всього дві дами, і порадив Лізі сісти й почекати черги. Вона подякувала, не пояснивши, що прийшла не на сповідь. Вирішивши почекати, жінка попрямувала дрібними кроками по церковних плитах до головного входу. Звідси вона почала розглядати центральне склепіння, високе й строге, без прикрас, і яскраво розмальовані бокові колонади. Мадам Кеню трошки закопилила губу, вважаючи головний вівтар надто простим, не розуміючи холодної величі каменю; їй куди більше подобалась позолота й викрутаси бічних каплиць. З боку вулиці Дюжур ці каплиці потопали в сіруватому присмерку, світло пробивалося сюди тільки крізь запорошені вікна, тоді як з боку ринку палали від проміння призахідного сонця кольорові шибки, розписані ніжними фарбами, переважно зеленою та жовтою, їхня прозорість нагадувала ковбасниці пляшки з лікерами перед дзеркалом у Лебігра. Ліза перейшла на той бік, що здавався теплим від яскравого полум’я, і на хвилину зацікавилась ковчежцями з святими мощами та оздобленим вівтарем з малюнками, на яких грали веселки заломленого проміння. Церква була порожня; під склепінням панувала тремтлива тиша. Кілька жіночих суконь виділялись темними плямами на матовожовтому тлі стільців; із зачинених сповідалень чути було шепіт. Проходячи вдруге біля каплиці святої Агнеси, ковбасниця побачила блакитну сукню, яка все ще стелилася коло ніг абата Рустана.
«А я б могла за десять секунд висповідатись, якби схотіла», подумала Ліза, горда своєю чеснотою.
Вона пішла в глиб церкви. За головним вівтарем, у тіні подвійного ряду колон потопала каплиця божої матері, оповита тишею й присмерком. На темному живопису вікон вирізнялись подекуди тільки хітони святих, що спадали широкими червоними та фіолетовими складками, які палали полум’ям містичної любові в побожному німому екстазі таємничого присмерку. Це був куточок тайни, темна заглибина раю, де зірками світяться дві воскові свічки, де чотири ледь видимі люстри з металевими лампадами, спускаючись із склепіння, нагадують золоті кадила, що гойдаються в руках ангелів, коли діва Марія відходить до сну. Там, поміж колонами, завжди можна побачити жінок, що мліють в екстазі, спершись ліктями на перекинутий стілець.