Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
— Напевно,— додав художник,— Каїн був Гладким, а Авель—Худим. Починаючи з першого вбивства, ненажерлива жадоба висмоктувала кров у менших людей... Цей безперервний бенкет, де найдужчий пожирає найслабшого, де кожен намагається проковтнути свого сусіду, а його, в свою чергу, їсть сусіда. Знаєте що, друже, стережіться Гладких!
Він на хвилинку замовк, увесь час стежачи за двома тінями, що все довшали в міру того, як заходило сонце. Нарешті прошепотів:
— Адже ми з вами Худі, розумієте... Скажіть, чи багато здобудеш собі місця під сонцем з такими плескатими животами, як у нас?
Флоран, посміхаючись, глянув на обидві тіні, але Клод розсердився і крикнув:
— Зовсім нема чого сміятися; щодо мене, то я мучуся від того, що належу до Худих. Коли б я був Гладкий, то писав би собі спокійно, мав би чудову майстерню, а картини свої продавав би на вагу золота. Але я Худий, тобто я хочу сказати, що жили собі рву, шукаючи щось незвичайне, а Гладкі тільки знизують плечима. І тому немає сумніву, що коли вмиратиму, від мене зостанеться тільки шкіра, присохла до кісток, і я так схудну, що мене можна буде покласти в книгу між двома сторінками і так поховати... А ви!.. Ви просто надзвичайно Худий, справжній цар усіх Худих, слово честі! Згадайте вашу сварку з рибними торговками: які чудові були ці велетенські перса, що насідали на ваші вузькі груди! А вони ж діяли за своїм інстинктом, вони полювали на Худого, як полюють коти на мишей. Бачте, у принципі Гладкий так жахається Худого, що відчуває потребу нагнати його кудись подалі з допомогою зубів або штовхана. Ось чому на вашому місці я б ужив заходів обережності. Кеню-Граделі — Гладкі, Мегюдени — Гладкі, одно слово, ви оточені з усіх боків тільки Гладкими. Мене б це стривожило.
— Ну, а Гавар, а мадмуазель Саже, а ваш приятель Маржолен? — запитав Флоран, увесь час посміхаючись.
— О, коли хочете, розкласифікую всіх наших знайомих. У мене в майстерні є папка, де давно зберігаються їх портрети з позначенням, до якого розряду вони належать. Це цілий розділ з природознавства... Наприклад, Гавар — Гладкий, але Гладкий, що вдає з себе Худого; ця різновидність трапляється досить часто... Мадмуазель Саже і мадам Лекер—Худі, проте дуже небезпечного розряду — відчайдушні Худі, здатні на все, аби тільки погладшати... Мій приятель Маржолен, юна Кадіна, Сар’єтта — троє Гладких, ще невинних, з скромним апетитом молодості. Треба зауважити, що Гладкий, коли він ще не постарівся, чарівна істота... А ось Лебігр — це вже справжній Гладкий, так? Щодо ваших політичних друзів, то це здебільшого Худі: Шарве, Клемане, Логр, Лакайль. Я роблю виняток тільки для товстого дурня Олександра і для дивака Робіна. Ось кого мені дуже важко розкусити.
Художник продовжував говорити у тому ж дусі на всьому шляху від моста Нейльї до Тріумфальної арки. Він повертався то до одного, то до другого і закінчував деякі портрети змалюванням характерної риси: Логр, на його думку, був Худий, з животом між плечима, красуня Ліза вся пішла в живіт, а красуня Нормандка — в бюст; мадмуазель Саже, напевно, не використала колись у житті нагоди погладшати, тому що ненавиділа Гладких і водночас презирливо ставилась до Худих; Гавар рискує всім своїм жиром і кінчить тим, що помре плескатий, як клоп.
— Ну, а мадам Франсуа? — запитав Флоран.
Клода це запитання дуже збентежило. Він подумав і пробурмотів:
— Мадам Франсуа, мадам Франсуа... Ні, мені не спадало на думку зараховувати її до будь-якого розряду; це — гідна жінка, от і все. Вона не належить ні до Гладких, ні до Худих, хай їм біс!
Обидва засміялися. Друзі дійшли до Тріумфальної арки. Сонце стояло на обрії так низько, врівень з Сюренськими горбами, що колосальні тіні обох приятелів простяглися на білому мармурі пам’ятника двома чорними смугами дуже високо, вище величезних статуй у групах, мов дві риски, проведені вугіллям. Це ще більше насмішило Клода; він почав махати руками, зігнувся від реготу й нарешті, відходячи, кинув:
— Бачили? Коли сонце сіло, наші голови торкнулись неба.
Та Флоран уже не сміявся. Париж знову захопив його,— той Париж, якого тепер він так боявся і за яким раніше стільки тужив у Кайєнні. Коли він дійшов до Центрального ринку, присмерк згустився і в повітрі стояв задушливий сморід. Флоран схилив голову, вступаючи в кошмар велетенських харчів, з ніжним сумом перебираючи у пам’яті цей день, сповнений здоров’я, пройнятий пахощами кмину.
V
Другого дня близько четвертої години Ліза пішла до церкви Сен-Есташ. Щоб перейти майдан, вона одяглась у строге чорне шовкове вбрання та килимову шаль. Красуня Нормандка провела Лізу поглядом від рибного ряду аж до самої церкви, мало не задихнувшись від люті.