Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
— Не чіпай... Мама не дозволяє...
Це насмішило маленького Мюша. Він був великий задерика й майстер на різні витівки.
— Дурна ти, кажу тобі... Що з того, що мама не дозволяє?.. Давай у штовханці гратися!
Тут, видно, з’явився в нього злий намір забруднити вбрання дівчинки. Поліна, побачивши, що він хоче її штовхнути в спину, відсунулась далі, вдаючи, що йде додому. Тоді він зробився дуже лагідний і підтяг свої штанці з виглядом світської людини.
— Дурненька, це ж жарти!.. Ти така гарна в цьому вбранні. Це мамин хрестик?
Поліна запишалася, кажучи, що хрестик її власний. Мюш тимчасом непомітно довів дівчинку до рогу вулиці Пірует; він мацав її спіднички, дивуючись, що вони такі цупкі; його похвала була для малої безмежно приємна. Відколи вона вийшла на тротуар показати своє вбрання, ніхто не звертав на неї уваги, і це було їй прикро. Проте, незважаючи на Мюшові компліменти, дівчинка не хотіла сходити з тротуару.
— Ач, яка финдюрка! — скрикнув він знову грубо.— Як дам тобі, так і перекинешся в болото, мадам Фуфу!
Поліна злякалась. Мюш узяв її за ручку, зрозумівши свою помилку, і знову почав підлабузнюватись. Він поспішно шукав чогось у своїх кишенях, нарешті сказав:
— А я маю су.
Маленька Кеню, побачивши гроші, заспокоїлась. Мюш тримав перед її очима в пальцях мідяк, і вона пішла за цим су, навіть не помітивши, що вже зійшла з тротуару. Справді, малому Мюшеві щастило.
— Ти що любиш? — запитав він.
Вона відповіла не відразу, бо сама не знала: надто вже багато було в неї улюблених ласощів. Він почав нагадувати різні смачні речі: солодкий корінь, патоку, медяники, цукрову пудру. З приводу останньої мала серйозно замислилася: в цукрову пудру можна стромляти палець, а потім облизувати його; це дуже смачно! Обличчя крихітки надзвичайно споважніло. Нарешті вона вибрала:
— Ні, я люблю пакетики.
Тоді він узяв її за ручку й повів; дівчинка вже не опиралася. Діти перейшли вулицю Рамбюто й пішли широким тротуаром Центрального ринку, прямуючи до бакалійної крамнички на вулиці Косонрі; ця крамничка славилася пакетиками. Пакетики — це тонкі паперові трубочки, куди бакалійники насипають уламки цукерок, крихти від каштанів у цукрі, підозрілі залишки з ваз із ласощами. Мюш поводився, як гречний кавалер; він запропонував Поліні самій вибрати пакетик із синього паперу і, не взявши його з її рук, заплатив бакалійникові су. На вулиці дівчинка висипала цукрові крихти від різних цукерок в обидві кишені свого фартушка; ці кишені були такі малесенькі, що стали повні, аж крихти розсипались. Поліна в захваті гризла потихеньку крихту по крихті і слинила пальчик, щоб зібрати найдрібніші порошинки. Від цього цукерки розтали, і на фартусі з’явилися дві коричньові плями. Мюш посміхався. Він обіймав дівчинку за стан і м’яв її вбрання досхочу, відводячи її в той же час за ріг вулиці П’єр-Леско, в бік майдану Дезінносан, говорячи їй:
— А тепер уже хочеш гратися, га? Адже в тебе в кишенях страх які смачні ласощі! Бачиш, дурна, я не хотів тебе дрочити.
І сам запускав пальці в її кишені. Діти увійшли в сквер. Мабуть, тут Мюш надумав дістати свою перемогу. Хлопчик показував Поліні сквер, наче це були його власні маєтки, дуже гарні, де він грався цілими днями. Ніколи ще Поліна не заходила так далеко; вона б, мабуть, розплакалась, як викрадена панна, якби не солодке в кишені. Фонтан плескав серед моріжка, де були грядки квітів; водяні бризки розсипалися, хвилювали поверхню води, а голі німфи роботи Жана Гужона біліли на сірому тлі каменю, нахиливши урни; вони оживляли своєю грацією похмуру атмосферу кварталу Сен-Дені. Діти обійшли фонтан навкруги, милуючйсь, як вода падає з шести басейнів, розглядаючи Травичку, мабуть, мріючи побігати по центральному моріжку або залізти в густі рододендрони та різаки на грядці, що тяглася вздовж штахетів садка. Тимчасом маленький Мюш, що вже встиг пом’яти гарну Полінину суконьку ззаду, промовив з лукавим сміхом:
— Давай кидатися піском, добре?
Поліна не змогла встояти проти такої спокуси. Заплющивши очі, вони почали кидатися піском. Пісок влучав дівчинці за виріз корсажа, сипався по спині, проникав у панчішки й черевики. Мюш дуже тішився, що її білий фартушок став зовсім жовтим. Та цього було йому недосить. Мабуть, хлопчакові здавалося, що вбрання ще надто чисте. Він раптом запропонував: