Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— Маріє! Треба б рису натовкти.
— Зараз, — відказує донька, а сама навіть не ворухнеться.
— Маріє, чого ж ти баришся? — знову обзивається мати. — Адже час уже обід варити.
А донька їй у відповідь:
— Та зараз, зараз!
Проте сидить, як і сиділа, й милується своєю вродою.
— Маріє, я тобі загадала рису натовкти! Скільки разів повторювати? — сердито мовила мати, коли їй уже урвався терпець.
Дівчина неохоче підвелася й поволі рушила до ступи. Вона була обурена тим, що мати не дала їй змоги натішитись оздобами. Насипала рису в ступу й заходилася його товкти. Невдовзі вона стомилась і спітніла від роботи. В голові промайнула тривожна думка: «Коли б гребінець та намисто не потьмяніли від поту!»
Вона зняла намисто з шиї, вийняла гребінець із зачіски і все це поклала на небо, що зависло майже над самою головою. Знов заходилася товкти рис, але щомиті позирала на оздоби.
— Який же гарний гребінець у мене! А намисто яке чудове! — час від часу вигукувала Марія. — Ось дотовчу рис і знов їх надіну…
Отак розмовляючи сама с собою, дівчина гепала товкачем у ступі. їй кортіло якнайшвидше закінчити ненависну роботу і, взявши з неба гребінець та намисто, піти до струмка. З кожним помахом вона піднімала товкача вище й вище, і кінець його раз по раз вдарявся об небо. Та Марія не помічала цього. Вона зазирала лиш у ступу — чи скоро вже той рис стовчеться.
Робота йшла швидко, але дівчина не помічала, що від кожного удару товкачем по небу воно підіймалося чимраз вище. Коли ж нарешті Марія це помітила, небо піднялося вже дуже високо. Вона звелася навшпиньки, спробувала дотягнутись до нього, та марно. Схопила товкача — теж не дістала.
А небо підіймалося вище й вище, а разом з ним — і золоті оздоби. Коли ж настав вечір і Марія виглянула у вікно на тепер уже високе небо, то побачила на ньому золотий гребінець місяця, а довкола — розсипані зорі.
«Ще гарніший став тепер мій гребінець, — подумала Марія. — І мої золоті намистини сяють на небі яскравіше, ніж на землі!»
САНДАЛІЇ-СКОРОХОДИ
Японська народна казка
Давно це було.
Жила собі жінка з трьома синами. Чоловік її вмер, а тому не мала вона грошей, щоб рису купити.
«Нема ради, доведеться дітей позбутися», — вирішила вона й повела їх у ліс.
— Дітоньки, почекайте мене тут, я куплю вам солодощів і повернуся, — сказала вона й пішла з лісу.
Настав уже вечір, а мати не поверталася.
— Я хочу додому! — заплакав старший брат.
— І я хочу додому! — крізь сльози сказав середульший.
Тільки найменший не зронив і сльози.
— Плач не поможе! — мовив він. — Краще подумаймо, де б нам переночувати.
Він видряпався на дерево, дивиться — вдалині щось світиться.
— Он там чиясь оселя! — вигукнув хлопець.
Він зліз із дерева, взяв старшого і середульшого за руки й повів темною дорогою.
Невдовзі хлопці побачили хатину, а в ній біля вогнища — бабусю.
— Бабусю, ми заблукали. Чи не пустите нас переночувати? — запитав найменший брат.
Бабуся злякано стрепенулася.
— Що ви! Тут живе чудовисько оні. Воно скоро повернеться, швидше тікайте!
Брати, почувши ці слова, зблідли й затремтіли. Та куди вони могли податися серед ночі?
— Бабусю, не виганяйте нас! Бо куди ж ми підемо в таку темінь? — ще раз попросив найменший брат.
— Не можна вам тут лишатися! Чудовисько вас поїсть! — тільки і встигла сказати бабуся, бо в цю мить знадвору долинув тупіт.
— Ой лишенько! Що мені з вами робити? Мерщій сюди!
Стара заховала дітей під підлогою, а ляду прикрила циновкою.
За хвилину в хижку зайшло чудовисько оні.
— Людським духом пахне! — сказало воно, потягши носом повітря. — Бабо, що за люди в нашій хаті?
І чудовисько занишпорило по кутках.
Розгублена бабуся відповіла:
— Оце недавно приходили троє хлопців проситися на ніч, але злякались тебе і повтікали. Мабуть, це їхній дух тут лишився.
Чудовисько аж підскочило — так зраділо.
— Куди вони побігли? Я їх швидко спіймаю і з’їм!
Чудовисько взулось у сандалії-скороходи й вибігло з хати.
Воно мчало стрілою, але хлопців ніде не знаходило.
«Невже я випередило їх? Почекаю, може, незабаром підійдуть», — вирішило чудовисько й сіло на узбіччі. Від швидкого бігу воно, певно, втомилося, бо відразу заснуло.
Тим часом бабуся випустила хлопців із сховку й сказала:
— Чудовисько взулося у сандалії-скороходи і, мабуть, зараз далеко звідси, тож тікайте куди очі дивляться.