Конан, варвар із Кімерії
- Автор: Говард Роберт Ирвинг
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Конан, варвар із Кімерії». Краткое содержание книги:
Дівчина затулила вуха руками, дивлячись на все нестямними очима. Боротьба не на життя, а на смерть, що точилася в будинку, нелюдське виття зовні приводили її в напівбожевільний стан. Жеребець іржав і бив підковами об стіни своєї загородки. Раптом він обернувся і ударив копитами межі ґрат саме тоді, коли горянин, відскочивши назад під час убивчої атаки кімерійця, діткнувся спиною перегородки. Хребет вазула тріснув у трьох місцях, як суха гілка, і воїн упав на Конана, збивши його, так що обидва звалилися на глиняну підлогу.
Жазміна скрикнула й стрибнула вперед. Усе трапилось, так швидко, що їй здалося, ніби обидва вони вже мертві. Вона була поряд із воїнами саме тоді, коли Конан відштовхнув труп і почав підійматися, і схопила його за плече, тремтячи як у лихоманці:
— Ох, ти живий! Я думала… думала, що він тебе убив!
Конан подивився на неї — на сполотніле, звернене до нього обличчя і широко розкриті чорні очі.
— Чому ти тремтиш? — запитав він. — Що тобі до того, живий я чи ні?
На обличчі Жазміни зразу ж з’явилася тінь пихатості, вона відсунулася, намагаючись — без особливого успіху — здаватися колишньою Деві.
— Даю перевагу тобі — перед зграєю вовків, що виють зовні, — відповіла вона, показуючи на стіни біля одвірка, де вже почав кришитися камінь.
— Довго не витримає, — зауважив Конан, потім швидко обернувся й підійшов до перегородки, за якою стояв жеребець.
Жазміна стиснула кулаки й затамувала подих, дивлячись, як він відсовує вбік зламані ґрати і входить до оскаженілої тварини. Жеребець став дибки, вишкірив зуби, забив копитами й дико заіржав, роздуваючи ніздрі. Конан підстрибнув і, з нелюдською силою схопивши його за гриву, примусив стояти спокійно. Кінь пирхав і тремтів, але дозволив надіти на себе збрую і оздоблене золотом сідло з широкими срібними стременами.
Кімерієць повернув коня і покликав Жазміну. Вона обережно наблизилася, тримаючись якнайдалі від копит жеребця. Конан щось робив біля кам’яної стіни загородки, а тоді тихо пояснив дівчині:
— Тут є таємні двері, про які навіть вазули нічого не знають. Яр Афзал якось зоп’яну показав мені їх. Вони виходять просто в ущелину за будинком. Ха!
Він потягнув за непоказного вигляду виступ скелі, і вся частина її відсунулася всередину на змазаних салом залізних рейках. Виглянувши в отвір, Жазміна побачила вузьке міжгір’я в скельній кручі, що вертикально здіймалось на кілька футів за задньою стіною будинку. Конан вихопився на коня, підняв дівчину, посадив перед собою в сідло. За їхніми спинами товсті двері, охнувши, як жива істота, з шумом упали, і через отвір уліз натовп зарослих, волаючих на всю горлянку воїнів із кинджалами в руках. Величезний жеребець вилетів із будинку, немов його випустили з катапульти, і з піною на морді погнав ущелиною, витягуючись на бігу, як струна.
Цей маневр застав вазулів зненацька — як і тих; хто крався ущелиною. Все сталося так швидко, що чоловік у зеленому тюрбані не встиг поступитися дорогою. Збитий скаженим конем, він упав, його супутниця пронизливо скрикнула. Конан бачив її всього лише мить: струнка темноволоса красуня в шовкових шароварах і нагруднику, вишитому коштовностями, вона притиснулася до стіни ущелини. Чорний кінь мчав, як лист, несений вихором, рятуючи кімерійця і його полонянку, а кровожерне завивання горян змінилося криками подиву й відчаю, коли вони вибігли вслід за втікачами через потайні двері.
6. ГОРА ЧОРНИХ ЧАКЛУНІВ
— Куди ми тепер? — Жазміна, притиснута до викрадача, спробувала сісти прямо в хиткому сідлі.
Соромлячись, вона зізналася собі, що дотики варвара їй не такі вже й неприємні.
— В Афгулістан, — відповів він. — Це далека дорога, та кінь доставить нас туди без усіляких зусиль, якщо ми не зустрінемо твоїх друзів чи ворогів мого племені. Тепер, коли Яра Афзала немає в живих, ці прокляті вазули будуть нас невпинно переслідувати. Мені дивно, що за нами ще не видно погоні.
— Хто той чоловік, якого ти збив? — запитала вона.
— Не знаю. Ніколи раніше його не бачив. Він, певне, не гулістанець. Не маю уявлення, що він там, хай йому чорт, робив. Там ще була дівчина.
— Так, — Жазміна звела брови, — не зрозумію. Це була моя придворна на ім’я Гітара. Думаєш, вона хотіла мені допомогти? І той чоловік її друг? Якщо так, то вазули схоплять їх обох.
— Що ж, — промовив Конан, — ми нічого не можемо вдіяти. Якщо ми повернемося, то вазули знімуть із нас шкури. Не розумію, як дівчина могла забратися так далеко в супроводі всього лише одного чоловіка, та й то, судячи з одягу, вченого. Щось тут не так. Той чоловік, якого Яр Афзал побив, а потім послав обійти пости, рухався, як лунатик. Я бачив у Заморі жерців, котрі коїли свої жахливі обряди в таємних святинях Езуда, — у їхніх жертв був такий самий погляд. Жрець подивиться кому-небудь у вічі, пробурмотить кілька заклять, і людина починає поводитися, як живий труп, дивиться скляними очима, робить, що йому накажуть. Крім того, я бачив, що було в руках у цього чоловіка, те, що підняв Яр Афзал. Це було схоже на велику чорну перлину, такі самі носять дівчата з храму Езуда, танцюючі перед чорним кам’яним павуком, якому поклоняються. Яр Афзал тримав на долоні саме це. А коли впав, як мертвий, з його пальців вислизнув павук, схожий на божество Езуда, тільки менших розмірів. Потім, коли вазули стояли, не знаючи, що робити, якийсь голос крикнув, аби мене вбили. Я знаю, що цей голос не належав нікому з воїнів чи жінок, що товпилися біля хатин. Схоже було, щоо звучав він зверху.