Сестри Річинські. (Книга перша)

Безбородько протверезів, лише вийшовши на веранду. Дяки давно скінчили вечеряти. З подвір'я долинали голосні розмови, переривані сміхом вишнян, які, пообідавши, виряджались у дорогу.

На лавочці під вишнею два дяки п'яними хрипкими голосами критикували болгарський наспів.

Від городів тягло приємною росяною прохолодою. Безбородько вийшов за межі електричного освітлення, що падало з вікна, і тоді помітив, що на небі вже з'явилися зірки.

Він не міг очуняти після того, що допіру сталося. Чиркнув сірника, щоб закурити, і лише тоді у непевному світлі вогника помітив якусь похилену постать, що притулилася з боку веранди.

— Хто там? — обережно запитав, але постать не ворухнулась. Скидалося, ніби той хтось заглядав у віконечко ванькира. Безбородько зійшов зі сходів і попрямував до невиразної постаті.

Суліман!

— Ви що тут робите? — накинувся на нього Безбородько, але, усвідомивши, що саме від маклера може довідатись про те, що його цікавить, стримався і змінив тон. — Що ж, Сулімане, пропали ваші гроші?.. Як знаєте, Річинських проголосили невиплатниками. Що тепер буде? — запитав, тамуючи подих.

Безбородько вдруге засвітив сірник і потримав його на рівні Суліманового обличчя.

Суліман дмухнув на сірник.

— Попечете собі пальці, пане докторе! Пан доктор таке говорять, немов приїхали до нас з Марса або Венери. Де ж пан доктор таке бачили, щоб банкрот оголошував, що він — банкрот! На яке лихо йому треба це робити? Хто оголошує прилюдно, що він банкрот, то значить… ну, то значить, що йому вдалося обдурити дурну публіку

і зробити добрий інтерес. Я дивуюся, що пан доктор такий учений, а цього не розуміють…

Безбородько схопив Сулімана за лацкан, як за вухо, і потягнув за собою у глиб саду.

— Закурите, Сулімане?

— Дякую, пане докторе, я щойно курив.

— Суліман, а якби я вас запитав так просто з мосту: чи мають Річинські гроші, — що ви відповіли б мені?

— Що я відповів би? Я можу сказати, що я відповів би… Я… відповів би, що на таке питання я зможу дати відповідь трохи пізніше…

— Ви не певні, як у панства Річинських справи з грішми?

— Що значить — я не певний? Чому пан доктор не припускають, що мушу… що мені, може, невигідно тепер говорити правду панові докторові?

Безбородько тихо застогнав.

— Але ж мене заручили! — застогнав він якось безрадно.

Суліман торкнувся його плеча.

— Ну, ну! Заручили — це ще не весілля. Заручини, власне, і є для того, щоб молоді мали час надуматись…

— Суліман, — скартав його Безбородько, — я вас просив би не забуватись. Боюсь, щоб ви не згадали колись цю нашу розмову й не пожалкували.

Суліман не переставав усміхатись.

— Якщо й пожалкує хтось з нас, то… то тим буду не я. Пан доктор на мене ображені, що я ще сьогодні не можу сказати правду? Ну що ж, в кожного свої розрахунки, пане докторе, але щоб так зовсім не бути у боргу перед паном доктором, то одну правду я можу сказати… гроші, якщо вони є, вже забрала й сховала в надійне місце панна Катерина… І тільки панна Катруся дістане їх…

Безбородька вразило, як той маклер читав його думки.