Первісна. Дорога на Тір Мінеган
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #1
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. Дорога на Тір Мінеган». Краткое содержание книги:
Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…
— Фіннело…
— І не заперечуй, — затялась вона на своєму. — Цього не можна так залишати. От закінчиться вечірка, ти підеш до Ґвен і зробиш усе, як належить. Я навчу тебе, що треба казати, раз ти такий затурканий, такий…
— Фіннело, стривай! — Бренан міцно вхопив дівчину за плечі, щоб бодай трохи вгамувати її запал. — Прошу тебе, дуже прошу, не втручайся в наші стосунки. У нас із Ґвен усе йде добре… так добре, як тільки це можливо. Зрозумій, нарешті, що річ не в мені, не в тому, що я лахлінський бовдур. Гадаєш, я б не хотів учинити так, як ти говорила? І навколішки стати, і освідчитись, і попросити руки… Та я б радо це зробив — але Ґвен до цього не готова.
Фіннела розгублено закліпала очима.
— Як не готова? Ви ж заручилися.
— Атож, заручилися. Ґвен готова до заручин. Може, навіть готова до весілля. Та ще не готова почути, що я кохаю її, бо не знає, як тоді повестися, що мені відповісти. Вона ж колишня відьма, збагни це. Її виховували інакше, ніж нас. Ґвен від самого малечку навчали, що кохання не для неї, що це небезпечне та згубне почуття. Ця наука так укорінилась у ній, що навіть зараз, плануючи наше подружнє життя, вона може говорити про кохання лише в майбутньому часі. Про те, як ми обоє чекаємо його і як нам буде добре, коли воно нарешті прийде.
Фіннела знову зітнула — тепер уже співчутливо.
— Даруй, Бренане. Це не ти бовдур, це я дурепа. Мала б і сама второпати, що з Ґвен усе непросто. Вона досі тримається, як справжня відьма, а що там коїться в її голові… важко й уявити. Але я вірю, що все владнається. Не може не владнатися. Ви ж така гарна пара, вам просто призначено бути разом. Я певна, ви подолаєте всі труднощі.
— Я теж на це сподіваюся.
— Тим більше, — раптом додала Фіннела, — що про кохання Ґвен знає не з чуток. І якщо на світі є хлопець, якого вона здатна покохати, то це саме ти. Адже ти такий схожий на Шайну… — Тут вона зойкнула і швиденько затулила долонями почервоніле від сорому обличчя. — Ой, що я верзу!… Пробач, Бренане, пробач, будь ласка. Я… я не дурна, я лиха, я така лиха!… Як я тільки могла?…
Фіннела розвернулася і, вся знітившись, прожогом забігла до будинку. Бренан лише провів її поглядом, відчуваючи, як і його щоки паленіють від збентеження.
Утім, щойно почуте не стало для нього новиною. Про стосунки, що пов’язували Ґвен із Шайною, він здогадався ще місяць тому — як з тонких, дуже делікатних натяків Ліама, так і з розповідей Ґвен. Певна річ, вона ні словом про це не згадувала, однак сам її тон, коли мова заходила про Шайну, говорив сам за себе. Зрештою Бренан наважився відверто розпитати про все Ліама, а той, недбало стенувши плечима, сказав: „Так вона ж тоді була відьмою. Це ніби в попередньому житті…“
Зустрівшись із сестрою, Бренан швидко переконався, що Шайна не має жодних претензій на Ґвен, навпаки — щиро вболіває за нього. Та й поведінка самої Ґвен свідчила, що для неї це залишилось у минулому, і якщо попервах Бренан ще почував якусь настороженість (не ревнощі, ні), то незабаром заспокоївся. Просто викинув усе це з голови і намагався не згадувати.
Проте Фіннела йому нагадала. І це в жодному разі не була обмовка, її слова звучали так доладно, так уїдливо, з такою жорстокою іронією, що вона, мабуть, довгенько обігравала їх у думках. Інша річ, що негайно пошкодувала, сказавши це вголос.
Але чому? Чим Ґвен могла дозолити їй, що Фіннела так думала про неї? За ці два з половиною тижні вони ж начебто не встигли серйозно посваритися, хоча й було кілька обмінів шпильками — та Фіннела з усіма так поводилася, вона жодного дня не могла прожити без маленьких конфліктів. Проте такі слова тягли на щось значно більше, ніж просто маленький конфлікт. У них відчувалася відверта ворожість…
Бренан здригнувся, відчувши легкий дотик чарів. У цих чарах не було нічого загрозливого, та все одно він подумки вилаяв себе. Він робив це завжди, коли поруч не було Ґвен, яка дорікнула б йому за відсутність захисної реакції. Кожен чаклун, кожна відьма реагували на будь-які незнайомі чари однаковим чином — рефлекторно вдавалися до маґії, щоб за потреби захистити себе. А Бренан за роки життя на Лахліні привчив себе чарувати лише усвідомлено, і це також був захист — захист від вірної смерті, що чекала б на нього в тому разі, якби він виказав себе, несвідомо застосувавши маґію у відповідь на якусь несподіванку, на зразок гучного вигуку біля самісінького вуха або міцного стусана в спину. Тут, на Абраді, такий захист став зайвим, проте він досі не міг позбутися рефлексу рятівної бездіяльності, що дозволив йому вижити на Лахліні…