Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Вона йшла, витягнувши вперед руки, в непроглядній темряві, спотикаючись об каміння й балки. Так вони гралися у війну в себе дома з хлопчиськами. Спочатку вона була санітаркою, але потім у неї закохався Ервін Берціс із шостого під'їзду, а він завжди був командиром у червоних, і він спершу зробив її сестрою милосердя, а потім звелів називати Катю військлікарем третього рангу. Їхній штаб містився в підвалі будинку на Спасо-Наливковському. Якось у підвалі погасло світло. А підвал був великий, схожий на лабіринт. Начальник штабу заплакав від страху — його звали Ігор, і Ервін узяв його в загін тільки тому, що той був відмінником. «Щоб нас не називали анархістами, — пояснив своє рішення Ервін, — нам потрібен хоч один зразковий учень. І потім, начальник штабу — яку роль він може грати в нашій війні? Ніякої. Сидітиме в підвалі й писатиме мої накази. Штаби мали значення в білих, а в червоних найголовніша одна людина — комісар». Коли Ігор заплакав, у підпалі стало дуже тихо, і Катя відчула, як розгубився Ервін. Вона відчула це по тому, як він сопів носом і мовчав. А Ігор плакав дедалі жалібніше, і слідом за ним почав схлипувати хтось іще з працівників штабу. «Ану, тихо! — крикнув тоді Ервін. — Зараз я виведу вас. Сидіти на місцях і не розходитись!» Він повернувся через десять хвилин, коли знову ввімкнули світло. Сам він був весь у пилюці, а ніс розбитий. «Вимкнемо світло, — сказав він, — треба навчитися виходити без світла — на майбутнє, коли почнеться справжня війна».
— «Коли почнеться справжня війна, — сказав начальник штабу Ігор, — тоді ми битимемося на землі, а не в підвалах». — «А ти помовч, тебе знято з посади, — відповів Ервін. — Сльози на війні — це зрада! Зрозумів?» Він викрутив лампочку, вивів усіх з підвалу, і тоді Катя вперше поцілувала його.
«Він нас вів попід стіною, — думала вона, — і тримався руками за стіну. Тільки в нього були сірники. Ні. У нього не було сірників. Звідки в нього могли взятися сірники? Йому тоді було дев'ять років, він ще не курив».
Кет оглянулась: вона вже не бачила ящика, на якому лежали діти. Вона злякалася, що заплутається тут і не знайде дороги назад, а діти там лежать на ящику, і син ось-ось заплаче, бо, мабуть, у нього всі пелюшки мокрі, і розбудить дівчинку, і зразу ж їхні голоси почують на вулиці. Вона заплакала, зрозумівши свою безпорадність, обернулась і пішла назад, весь час притуляючись до стіни. Вона почала квапитись і, зачепившись ногою за якусь трубу, втратила рівновагу. Витягнувши вперед руки, замружившись, вона впала. На якусь мить в її очах засвітились тисячі зелених вогників, а потім вона знепритомніла від гострого болю в голові.
…Кет не пам'ятала, як довго вона пролежала в такому стані: хвилину чи годину. Розплющивши очі, вона почула якийсь дивний шум. Вона лежала лівим вухом на ребристому крижаному залізі, і воно відлунювало дивний звук, який Кет уперше почула в горах, в ущелині, там, де скляно нуртував прозоро-блакитний струмок. Кет вирішила, що в неї дзвенить у голові від сильного удару. Вона підвела обличчя, й гул припинився. Точніше, він став інший. Кет хотіла встати і раптом зрозуміла: вона впала головою на люк підземної каналізації. Вона помацала руками ребристе залізо. Ервін говорив про могутню систему підземних комунікацій у Берліні. Кет рвонула люк на себе: він не піддавався. Вона стала обмацувати долонями підлогу довкола люка й знайшла якусь іржаву залізяку, підважила нею люк і відкинула його вбік. Звук, притамований цим ребристим металевим люком, такий далекий, зараз вихопився з глибини.
Вони тоді йшли по синій ущелині в горах: Гера Сметанкін, Мишаня Великовський, Ервін і вона. Вони ще тоді без упину співали пісню «Далеко-далеко за морем стоит золотая страна…».
Спочатку в ущелині було жарко й гостро пахло глицею: ліси тут були сині, самі лише хвойні. Дуже хотілося води, бо підйом був крутий — по великій, гострій гальці, а води не було, і всі дуже диву вались, адже по цій ущелині вони мали вийти на краснополянський сніжник, отже, в ущелині мусив протікати струмок. Але його не було, тільки вітер шумів у верховітті сосен. А потім галька стала не біла, висушена сонцем, а чорна, і через десять хвилин вони побачили струмок між камінням і почули далекий шум, а трохи згодом уже йшли понад синім потоком, і все довкола гриміло. Вони побачили сніг, і, коли піднялися на сніжник, знову стало тихо, тому що потік, викликаний таненням снігів, був під ними, вони піднімалися все вище й вище — в снігову тишу…