Сімнадцять спалахів весни

У Кет не було грошей на метро. А їй треба було поїхати кудись, де є грубка й де можна роздягти й переповити дітей. Якщо вона не зробить цього, вони загинуть, бо вже багато годин провели на холоді.

«Тоді вже краще було покінчити з усім сьогодні вранці, — ще й досі якось наче здалеку думала Кет. — Або в люку».

Відчуття небезпеки притупилося в ній: вона вийшла з підвалу і, не оглядаючись, пішла до автобусної зупинки. Вона до пуття не знала, куди поїде, як візьме квиток, де залишить, хоч на хвилину, дітей. Вона сказала кондукторові, що в неї немає грошей — усі гроші залишились у квартирі, в яку влучила бомба. Кондуктор, пробурчавши щось, порадив їй податися на пункт для прийому біженців. Кет сіла біля вікна. Тут було не так холодно, і їй зразу ж захотілося спати. «Я не засну, — сказала вона собі. — Я не маю права спати».

І зразу ж заснула.

Кет відчула, як її штовхають і термосять за плече, але ніяк не могла розплющите очей, їй було тепло, гарно, і плач дітей долинав також здалеку.

Їй верзлося щось дивне, кольорове, вона підсвідомо ніяковіла від позбавленої смаку сентиментальності снів: ось вона входить з хлопчиком у якийсь дім по синьому товстому килиму, хлопчик уже йде сам — з лялькою, їх зустрічає Ервін, мама, сусід по дачі, який обіцяв жити мільйон років…

— Майне даме! — Хтось штовхнув її так сильно, — що вона торкнулася скронею холодної шибки. — Майне даме!

Кет розплющила очі. Кондуктор і поліцейський стояли біля неї в темному автобусі.

— Що? — пригортаючи до себе дітей, пошепки запитала Кет. — Що?

— Наліт, — так само пошепки відповів кондуктор. — Ходімо…

— Куди?

— В бомбосховище, — сказав поліцейський. — Давайте ми допоможемо вам нести дітей.

— Ні, — сказала Кет, пригортаючи до себе дітей. — Вони будуть зі мною.

Кондуктор знизав плечима, але промовчав. Поліцейський, підтримуючи її під руку, одвів у бомбосховище. Там було тепло й темно. Кет пройшла в куток — двоє хлопчиків підвелися з лави, уступивши їй місце.

— Спасибі.

Вона поклала дітей біля себе й звернулася до дівчини з гітлерюгенду, яка чергувала в бомбосховищі.

— Мій дім розбили, в мене немає навіть пелюшок, допоможіть мені! Я не знаю, що робити: загинула сусідка, і я взяла з собою її дівчинку. А в мене нічого немає…

Дівчина кивнула головою й невдовзі повернулася з пелюшками.

— Будь ласка, — сказала вона, — тут чотири штуки, вам цього поки що вистачить. Вранці я радила б вам звернутися в найближче відділення «допомоги потерпілим» — тільки треба мати довідку з вашого поліцейського комісаріату і аусвайс.

— Так, звичайно, спасибі вам, — відповіла Кет і заходилася переповивати дітей. — Скажіть, а води тут нема? Води й грубки? Я випрала б ті пелюшки, що є, і в мене було б вісім штук — на завтра мені вистачило б…

— Холодна вода є, а мило, я думаю, вам дадуть. Потім підійдете до мене, я все це організую.