Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
— Хм, — посміхнувся Мюллер. — А що? Давайте спробуємо. Спочатку послухаємо наших німців, а потім порозмовляємо з вашою росіянкою.
— З нашою росіянкою! — теж посміхнувся Штірліц.
— Гаразд, гаразд, — сказав Мюллер, — не хапайте мене за язик…
Він вийшов, щоб подзвонити начальнику школи фюрерів поліції оберштурмбанфюреру СС доктору Хельвігу, а Штірліц усе ще аналізував ситуацію: «Навіть якщо вони зламали дівчину — а він навмисне сказав про її сина: вони могли мучити маленького, і вона не витримала б цього, але щось у них зірвалося, інакше вони привезли б Кет сюди… Якщо Плейшнер у них — вони також не ждали б: у таких випадках зволікати безглуздо, випускаєш ініціативу».
— Вам їсти давали? — спитав Мюллер, повернувшись. — Може, підобідаємо?
— Пора б, — погодився Штірліц.
— Я попросив принести нам щось зверху.
— Спасибі. Викликали людей?
— Викликав.
— У вас поганий вигляд.
— Е, — махнув рукою Мюллер. — Добре, що взагалі живу. А чому ви хитро сказали «поки»? «Поки є час»… Кажіть — чого вже там…
— Зразу після очної ставки, — відповів Штірліц. — Зараз немає смислу. Якщо мою правоту не підтвердять — немає смислу говорити.
Відчинилися двері, і охоронник приніс піднос, накритий білою накрохмаленою серветкою. На підносі стояла тарілка з вареним м'ясом, масло і два яйця.
— У такій тюрмі, та ще в підвалі, я погодився б поспати деньок другий. Тут навіть не чути, коли бомблять.
— Поспите ще.
— Спасибі, — засміявся Штірліц.
— А що? — усміхнувся Мюллер. — Серйозно кажу… Мені подобається, як ви тримаєтесь. Випити хочете?
— Ні. Спасибі.
— Взагалі не п'єте?
— Боюсь, що вам відомо навіть, який-коньяк я полюбляю.
— Не вважайте себе фігурою, рівною Черчіллю. Тільки про нього я знаю, що він любить російський коньяк більше від усіх інших. Добре. Як хочете, а я вип'ю. Почуваю я себе справді не дуже добре.
…Мюллер, Шольц і Штірліц сиділи в порожньому кабінеті слідчого Холтоффа на стільцях, поставлених попід стіною. Оберштурмбанфюрер Айсман відчинив двері і ввів поліцейського.
— Хайль Гітлер! — вигукнув той, побачивши Мюллера в генеральській формі.
Мюллер нічого йому не відповів.
— Ви не знаєте нікого з цих трьох людей? — спитав Айсман поліцейського.
— Ні, — відповів поліцейський, з острахом покосившись на колодку орденів і рицарський хрест на френчі Мюллера.
— Ви ніколи не зустрічались ні з ким з цих людей?
— Як мені здається, ні разу не зустрічався.
— Можливо, ви зустрічалися мимохідь, коли бомбили, де стояли в оточенні, біля зруйнованих будинків?
— У формі приїжджали, — відповів поліцейський, — багато в формі приїжджало дивитися руїни. А пригадати конкретно не можу…
— Ну, спасибі. Запрошуйте далі.
Коли поліцейський вийшов, Штірліц сказав:
— Ваша форма їх збиває. Вони тільки вас бачать.
— Нічого, не зіб'є, — відповів Мюллер. — Що ж мені, сидіти голим?
— Тоді нагадайте їм конкретне місце, — попросив Штірліц. — Інакше їм важко пригадати — вони ж стоять на вулицях по десять годин на день, їм усі люди здаються однаковими.
— Добре, — погодився Мюллер, — цього ж ви не пригадуєте?
— Ні, цього я не бачив. Я згадаю тих, кого бачив.
Другий поліцейський теж нікого не впізнав. Тільки сьомим увійшов той хворобливий молодий шуцман, мабуть, туберкульозний.
— Ви когось бачили з цих людей? — спитав Айсман.
— Ні. По-моєму, ні…
— Ви стояли в загоні оточення на Кепенікштрасе?
— Ах, так, так, — зрадів щуцман, — оцей пан показував свій жетон. Я пропустив його до пожарища.
— Він просив вас пропустити його?
— Ні… Просто він показав свій жетон, він у машині їхав, а я нікого не пускав… І він пройшов… А що? — раптом злякався шуцман. — Коли він не мав права… Я знаю наказ — пропускати всюди людей з СД й гестапо.