Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба
- Автор: Коллектив авторов, Толочко Пётр Петрович
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-0726-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
З самого початку колонізації на Боспорі Кіммерійському вирізняється Пантикапей, який як перша апойкія захопив найвигідніше місце для заселення: центр родючої рівнини на Керченському півострові, де зосереджувалися найбільші запаси питної води і знаходилася найзручніша бухта для зупинки кораблів. Першопоселенці Пантикапею вже у другій половині VI ст. до н. е. мали всі можливості для того, щоб будувати не лише приватні будинки, а й монументальні культові споруди, розвивати власні ремесла, вести торгівлю з містами Еллади і сусідніми племенами[514]. Цікаво, що ця колонія першою в Північному Причорномор'ї розпочала карбування срібних монет, що вказує на її значний економічний і політичний розвиток, наявність розвинутої полісної організації вже у другій половині VI ст. до н. е.[515]. Протома лева на монетах — найяскравіше свідчення впливу Мілета й пропагування культу Аполлона. Пантикапейська громада стала лідером у Боспорському регіоні. Цьому сприяло те, що Пантикапей був першою колонією і, можливо, хоч якоюсь мірою допомагав влаштуванню інших груп колоністів, які одна за одною прибували сюди з Іонії.
Розвиток землеробства й транзитної торгівлі сприяв також росту й збагаченню міст Фанагорії, Гермонасси, Німфею, Феодосії, Мірмекію, Тіритаки та ін. За свідченням Страбона [II, 2, 10], перше з них визначалося як метрополія всього Азіатського Боспору. Ймовірно, що на європейській його частині в такій ролі виступав Пантикапей, який, за Страбоном [VII, 4, 4], називався головним містом усіх боспорян. Певно, досить рано він підкорив собі мірмекійців, які влилися в його громаду, а їхнє місто перетворилося згодом на передмістя Пантикапею[516]. Це був перший крок до розширення полісу та об’єднання боспорських колоністів наприкінці VI ст.
Відносини Пантикапею з іншими полісами в пізньоархаїчний час маловідомі. Монета, що карбувалася в цьому місті, мала обіг майже на всій території Боспору, що теж вказує на становище міста як лідера в регіоні. Ситуація із поширенням монет схожа з тією, що склалася у VI ст. до н. е. в Північно-Західному Причорномор'ї з монетою-стрілкою. В обох регіонах символіка на них пов'язувалася з головним патроном колонізаційного руху і багатьох полісів — Аполлоном Спасителем. На підставі цих монет можна припустити, що одразу ж після заснування кількох колоній вони створювали в кожному регіоні релігійні амфіктіонії на базі єдиного культу Аполлона і традиції їх існування в метрополії[517]. Таке об'єднання було запорукою міцності в разі нападу ворогів на далекій окраїні античного світу. Тривалий час на монетах не ставилася назва міста.
На останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації греки поступово почали обживати місця менш сприятливі екологічно й демографічно. Набагато пізніше заселення Нижнього Подністров'я, розташованого між двома найранішими апойкіями — Борисфеном та Істрією, було невипадковим. Можливо, причиною такого пізнього освоєння цього регіону були менш сприятливі екологічні умови для ведення сільського господарства. Адже порівняно з Боспором нижньодністровські поліси ніколи не славилися своєю хлібною торгівлею. Не можна не враховувати і того факту, що в усі часи основна кількість поселень знаходилася на східному березі, дещо безпечнішому, бо на землях від Тіраса до Борисфена в цей час тут не було ще ні осілих аборигенів, ні номадів. Головна ж небезпека загрожувала із заходу — від різних племен Подунав'я (фракійців, агафірсів, скіфів та ін.)[518].
Найдавнішим поселенням у Нижньому Подністров'ї був Ніконій, або Ніконія, на східному узбережжі Дністровського лиману біля сучасного села Роксолани. Дату його заснування відносять до різного часу: середина, друга половина, остання третина і, нарешті, останнє десятиліття VI ст. до н. е.[519]. Хоч Ніконій і згадується давніми авторами [Ps.-Scyl., 68; Strabo., VII, 3, 16; Ptolem., Ill, 10, 8] і навіть має визначення хоріон — укріплене місце [Ps. Arrian., 87], однак порівняно з основними апойкіями Північного Причорномор'я виглядає в цей час малорозвинутим.
Вважається, що Ніконій був заснований Істрією і перебував у економічній залежності від неї[520]. Однак Ольвія була дещо спроможнішою здійснити переселення, ніж Істрія, власна територія якої значно розширилася лише з середини IV ст. до н. е. Але в останній чверті VI — на початку V ст. до н. е. обидва поліси перебували ще в процесі свого становлення і зміцнення. Навряд чи вони, а особливо їх округи, були настільки перенаселені, щоб виникла потреба в субколонізації Нижнього Подністров'я. Навпаки, відомо, що в райони Подунав'я і Нижнього Побужжя в цей час прибула велика кількість нових епойків з Іонії.
514
Блаватский В. Д. Архаический Боспор // МИА. — 1954. — № 33. — С. 26 и сл.; Его же. Пантикапей // Очерки истории столицы Боспора. — М., 1964. — С. 29 и сл.; Шелов-Коведяев Ф. В. Указ. соч. — С. 60.
515
Анохин В. А. Монетное дело Боспора. — К., 1986. — С. 24—25.
516
Блаватский В. Д. Архаический Боспор. — С. 40; Блаватская Т. В. Очерки политической истории Боспора. — М., 1959. — С. 12—13.
517
Пичикян И. Р. Малая Азия — Северное Причерноморье. — М., 1984. — С. 147; РусяеваА. С. Религия и культы античной Ольвии. — К., 1992. — С. 40—41.
518
Карышковский 17. О., Клейман И. Б. Древний город Тира. — К., 1985. — С. 39 и сл.
519
Відповідно: Секерская Н. М. Античный Никоний и его округа в VI — IV вв. до н. э. — К., 1989. — С. 114; Карышковский П. О., Клейман И. Б. Указ. соч. — С. 40; Русяєва А. С. Деякі риси... — С. 8; Ее же. Никоний // Археология Украинской ССР. — С. 329; Охотников С. Б. Нижнее Поднестровье в VI—V вв. до н. э. — К., 1990. — С. 66.
520
Синицын М. С. Раскопки городища возле с. Роксоланы Белявского района Одесской области // МАСП. — 1966. — Вып. 5. — С. 55; Alexandrescu Р. Insemnari archeologice. Gradictea de la«Roxolani» //SC. — Bucureşti, 1970. — XII. — P. 152.