Потопельник у рожевих рукавичках

Кухонна сокирка виявилася вкритою пилюкою, навіть чимось на зразок павутиння. Того, не від павуків, а маленького жовтуватого, з якихось рослинних ниток, що залітають у вікно, й з часом вкриваються кіптявою.

На обличчі Лесечки промайнула тінь із серії сорому акуратної господині. Вона навіть кинула, мовляв, мама не часто готує таке, що потребувало б цього начиння, ну й…

— Ну й, сьогодні можна подякувати твоїй мамці за ощадність та невибагливість, бо вона мимовільно довела — вбивчої зброї, яка знаходиться тут, давно не торкалися!

Зауваження Зайця видалося несмачним. Соломія кинула в його бік несхвальне, застережливе: «Олександре…». Таке звертання додало холоду в атмосферу. В принципі, повним іменем Лобода кликала свого юного друга нечасто.

— Прошу пана капітана, а… скільки років може бути вбитому?

Ліна втрутилася із запитанням, намацуючи на столі пачку з цигарками Соломії. При тім, що не палила майже ніколи.

— За попереднім оглядом, від ЗО до 35. Звичайно, може бути й 28, і 38.

Капітан Зорич подивився на Ліну уважно, проте, може це лише здалося. Втім, не запитав її про причину цікавості. Це вона вихопилася: «Понад п'ятдесят — йому не може бути?!»

А Лесечка спитала опера за пакет, прив'язаний до ніг потопельника, згадавши про березневу жертву «нижньобоківського маніяка».

Опер, знову похитуючись на каблуках, оповів, що пластиковий пакет не прив'язано, ні, скоріш приклеєно. Як? А просто, знаєте, широкою клейкою стрічкою. Нею затягнуто горловину кулька, набитого камінням, нею ж вантаж причеплено до ніг нещасного.

Той так званий березневий маніяк? Там було дещо по-іншому, там грузило, дійсно, було прив'язано. Довгим шарфом, міцним, бо зі штучного волокна, такі, бавовняні, або дешевші штучні зараз носять усі дівчата. Березневу русалоньку Росі задушили, еге ж, подібно тим же шарфом, як бачите, обійшлося без сокирки. І пакет банальний, здоровенний чорний кульок без написів. А нинішній пакет — жовтий із червоним написом. Та ви, кияни, мусите знати — супермаркети «Billa». Магазинів цієї системи поки що немає ні в К., ні в сусідньому райцентрі Містечко. Та що там, і в Черкасах нема.

Ігор зірвався з місця, копнув пакунок з яблуками та бананами, який стояв попід стінкою кухні.

— У Києві ми скуповуємося виключно у «Великій кишені»! Звичайно, з фірмовими пакетами, але ось такими!

Соломія додала спокійніше: «Ми користуємося якраз „Billa“, проте на цей раз нічого у таких пакетах не маємо, бо везли виключно базарну бринзу…»

— …І геніальне червоне вино «Сапераві» розливу одесько-бесарабського Коблево, проте пляшки я кладу відразу в наплічник, а його в багажник, і таким чином…

На цей раз несхвальний погляд на Зайця кинула Ліна. Хоча, можливо, Соломії це знову-таки лише здалося. Просто на Ліну зараз дивилися усі. Вона рвучко піднялася зі стільця, лишивши на ньому синю хустку, якою накривала плечі. Зробила кілька кроків у затишний закапелок-кімнату, де ночувала з Богдасиком. А коли миттєво повернулася звідти, то висипала із жовтого з червоним фірмовим написом пакету, просто на підлогу, зім'яті шортики, яскраві дитячі шкарпетки. Пакет поклала на кухонний стіл. «Такий, біллівський? Прошу дуже!»