Потопельник у рожевих рукавичках

Не «02», а конкретний телефон міліційного відділку в К. Чарчиха шукала серед якихось своїх папірців, Ігор пішов за тіткою в хату, витягнувши мобілку з внутрішньої кишені смугастої камізельки, веселої камізельки.

Він повернувся, говорячи до всіх, але очима шукаючи погляд саме Лободи.

— А вже викликали. Хазяйка крайньої хати, знаєте, там, де корова, де молоко беремо — якраз корову тільки що й погнала на траву. Понесло бабу якогось диявола аж над річку.

Верещала, кажуть. Але ж і добре, що понесло дурепу саме туди. Це вона трупака знайшла. Не ми. Розумієш, не ми, Соломіє, ніхто з нас тут ні до чого. Соломіє?..

Звичайно, я представився. І пояснив, чуєш, Солю, слухай сюди — що про випадок просто почув, той же вереск почув, сільські діла-дрова, почути можна. Що опитувати в нашій хаті нема кого — мамки-дітки, що носа до Росі сьогодні не потикали. І висока гостя, чуєш, Солько, ти, відпочиваєш у пароксизмі гранично низького тиску, в обіймах вегето-судинної дистонії. Ми з Зайцем справді нічого не бачили, проте, алібуха є, ми Костю алібнемо, він нас.

Морячок покрутив пустою склянкою, проте, не натякнув на «добавіть».

— Піду подивлюся. З ментами поздоровкаюся, все одно за усе, що тут на воді, Морячка питатимуть.

Соломія піднялася мовчки.

— Треба туди. Ігорю, якщо йдеться за прагматизм, то мене, причім у здивуванні найвищого градусу, у пошуках вас, дякую, що непотоплих — з усіх боків роздивилася та ж таки хазяєчка крайньої хатинки та її свекор-розумник. І взагалі.. Від чого ховатися?

На Зайця глянула коротко. Той відповів лаконічно: «з тобою». І чогось задерся до Ігоря, хоча, попри приятелювання, старших поважав, навіть дещо підкреслено. А тут прямо проспівав: «в авангарді — до кущів, Онищук?» Ігор відповів, як Ігореві й годилося б: «На „слабо“ мене іще ніхто не брав».