Потопельник у рожевих рукавичках

На березі Росі, в той останній у невдалих канікулах більш-менш пристойний день — сусід, перетнувши річку, присів біля компанії.

Його поява спричинила шум поміж дітлахів. Дарка теревенила за якихось міні-пігів, підкреслено вимовляючи нові слова. Соломія, тим часом, дивилася на золотого безбатченка, як називала поза дитячі очі цього малюка Лесечка. На Богдана.

Аутист? Всяке буває. Проте, тягнеться до сторонньої особи. Що там пишуть про аутистів? Вони, живучи в своєму замкненому світі, просто повторюють слова, які чують? Не дурні, не ідіоти, проте, саме так, уникають спілкування, повторюючи звернені до них слова, своїх слів не потребують додавати.

Слово «принц» Богданчик сказав першим, від себе.

Було так. Оскільки цей долач річки, Віталій, присів біля гурту сушитися, Лесечка попросила — мовляв, ти на краю, придивися, аби мєлкіє не сповзали до води.

Мужик посміхнувся, й, витягнувшись на животі, сказав малим щось на зразок: тепер я страшний крокодил, стережу річку, й нікого не пущу.

Дарина придивилася й розважила — «ні, дядя Вітася, ти не крокодил…»

— Ти — принц!

Так, з розкотистим «р», вигукнув Богдан.

Віталій не знітився, підхопив малого під руки, той осідлав його шию, й почалися гопанки. Соломія крадькома кинула оком на Ліну. Богданова мама не протестувала. Проте напружилася й уважно дивилася на сина та здорованя, який примусив Богдасика розсміятися.

А Дарка повідомила всім, що принца намальовано в книжці, всі спочатку думають, що він пастух, а насправді…

— А насправді — за пастушка, за козячого принца нині не я, а друг Ден. На осінь домовляюся, складе екстерном за дев’ятий клас, і в сільськогосподарський коледж, часу в нього тоді буде мало, та на осінь у нашого козовства буде сіно.

— Вітасю, чому ти на хлопця все кажеш — «друг»? — запитала Лесечка.

— Він звик, у батальйоні звертання — «друже». Друже Кіт, друже Крук, друже Ден.

— У батальйоні? І батьки його туди відпустили?

— Батьки Данили… — Віталій озирнувся на малечу, — вони… Словом, залишилися в Пісках на своєму подвір’ї. Тато під снарядом, і мама теж, через три місяці по ньому. Ну, й тоді звідти не було як винести, ми прямо там хреста поставили, а Ден від обстрілів у підвалі сидів, біля квашеної капусти. Знаєте, ми тут, вдома, капусти ніколи квасити не будемо…

Дарка уважно прислухалася до невеселої розповіді, та сусіда, озирнувшись на неї, почав весело плести, як до бійців прибивалися пси і коти, покинуті господарями, як їх називали і що вони виробляли між собою.