Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Проведені польською владою арешти збурили організацію. Крім того, з’ясувалося, що один із високопоставлених членів ОУН — Роман Барановський — був таємним співробітником поліції, що підірвало взаємну довіру членів підпілля. Не менш болісним для українців став факт укладення Польщею Угоди про ненапад із СРСР і Німеччиною, що — як їм здавалося — відкладало у довгий ящик можливість вибуху нової війни. Все це змусило тих активістів, котрі залишилися на волі, зійти в глибоке підпілля й відмовитися від терористичних акцій.
Після смерті Пілсудського владні еліти, керуючись інтересами національної безпеки, почали прихильніше дивитися на проект національної асиміляції, частково запозичивши програму ендеків. Хоча вони й відкидали можливість цілковитої полонізації меншин, проте вірили, що цілком ймовірно привабити до польського середовища частину мешканців Кресів. У 1938 році розпочалося втілення в життя програми «зміцнення польської присутності», в межах якої на Люблінщині було знищено 138 «непотрібних» православних храмів і каплиць. Це коїли на очах у громад православних віруючих, силою придушуючи випадки опору. Того ж року підрозділи Корпусу Охорони Прикордоння, вдаючись до різного тиску, «навернули» в католицтво на Волині кілька тисяч послідовників східного християнства. Дистанціювання воєводи Юзевського від цих місіонерських «успіхів» стало причиною його переведення до Лодзі. Після від’їзду Юзевського «польські націоналісти — читаємо у праці американського історика Тімоті Снайдера — втілили в 1938–1939 роках частину своєї програми, достатню, щоб переконати тих українців, які досі вагалися, що чужинська окупація неодмінно буде кращою, ніж польське правління»[17].
У квітні 1939 року була влаштована друга, «мала» пацифікація. І хоча мережу ОУН було майже цілком паралізовано, проте, незадовго до війни польські починання призвели до такої напруженості у взаєминах, що в деяких українських селах службовці поліції не ризикували з’являтися поодинці.
Підсумовуючи події міжвоєнного періоду, слід визнати, що він для українців не був вдалим. У порівнянні з роками панування Габсбургів, соціально-культурні умови життя українців значно погіршилися, а українській інтелігенції практично був закритий шлях для кар’єри — недотримання обіцянки про впровадження в Галичині самоврядування та створення українського університету призвели до того, що українці з великою недовірою ставилися до усіх польських запевнень. Тим паче, усвідомлюючи популярність ендецьких закликів до проведення жорсткого курсу супроти українського населення, вони серйозно побоювалися за долю національної спільноти. Повсюдним було переконання, що тільки здобуття власної держави може запобігти денаціоналізації українців. А звідсіля вже тільки один крок до підтримки радикальних задумів націоналістів.
Тим часом поляки не зауважували кривд, які дошкуляли українцям. Навпаки, вони нерідко самі, особливо ті, хто мешкав посеред «українського моря», почувалися в небезпеці, й то попри зазвичай добрі, навіть приятельські стосунки з найближчими сусідами та численні змішані шлюби, — за даними 1927 року, на терені південно-східних воєводств кількість таких шлюбів становила 8,7% усіх молодят. У свідомості поляків оті добрі сусіди часто були просто русинами, натомість українцями вони вважали тих усіх, хто не погоджувався з польським пануванням. Послідовно антидержавне налаштування більшості українських партій, терористична діяльність ОУН і зв’язки цієї організації з Німеччиною, — усе це призводило до того, що доволі значна частина поляків зазвичай вбачала у свідомих українцях ворогів Польщі. Тому польська громада, яка мешкала на Кресах, рішуче заперечувала проти будь-яких поступок українській меншості, вважаючи такі поступки достоту зрадою національних інтересів.
Не дивно, отож, що новий курс державної політики викликав ентузіазм у середовищі ендецьких політиків. Газета «Warszawski Dziennik Narodowy» тріумфально писала 20 квітня 1939 року:
[...] непохитна постава польського націоналізму [...] призвела до того, що коли не всі, то переважна більшість поляків прийняли її за свою національну програму й вирушають до борні під гаслом, що в Східній Малопольщі нам віддавати нічого, натомість дуже багато слід повернути й відібрати[18].
17
Timothy Snyder, Tajna wojna. Henryk Józewski i polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę, Kraków 2008, s. 251.
18
Цит. за: Magdalena Nowak, Narodowcy i Ukraińcy. Narodowa Demokracja wobec mniejszości ukraińskiej w Polsce 1922–1939, Gdańsk 2007, s. 232.