Життя Дон Кіхота і Санчо

Але щодо самого Санчо, то він тяжко зажурився, сидячи на дні тієї ями, і став гірко плакати, думаючи про те, що з неї витягнуть його кості, «білесенькі та гладесенькі», разом із кісточками його вірного Сірого; що він помре далеко від свого рідного села та від своєї родини, і ніхто не закриє йому очі й не заплаче по ньому в годину його смерті, а це означало б померти двічі й залишитися наодинці зі своєю смертю. І так він пересидів у тій ямі ніч і дочекався дня. І що було робити бідолашному Санчо, що залишився наодинці зі своїм Сірим, як не волати гучним голосом і не кликати на допомогу? А крім того, він обстежив свою яму, бо ж недарма стільки часу він перебував на службі в Дон Кіхота. І саме тоді він подумки промовив свої наповнені глибоким змістом слова: «Поможи мені, Всемогутній Боже! Оця моя велика знегода була б для пана мого Дон Кіхота чудовою пригодою. Оцю прірву, оцю безодню мав би він за квітучі сади при палаці Ґаліани і сподівався б вийти з цієї темноти та тісноти на якийсь квітчастий луг. А мені, безщасному, безрадному та безодважному, на кожному кроці здається, що я от-от у ще глибшу безодню западуся і там уже навіки пропаду…»

Атож, брате Санчо, атож; обмеженість твого духу заважає й заважатиме тобі побачити квітучі сади та палаци в тій ямі, в яку ти провалився. Але зверни увагу на те, що тепер, коли на дні ями свого нещастя ти усвідомлюєш, яка велика відстань відокремлює тебе від твого пана, саме тепер ти перебуваєш найближче до нього, бо чим гостріше ти усвідомлюєш, як далеко ти перебуваєш від нього, тим більше ти до нього наближаєшся. З тобою відбувається, у стосунку до твого пана, хоч і в скінченному та відносному, те саме, що в нескінченному та абсолютному відбувається між твоїм паном, тобою, мною і всіма смертними у стосунку до Бога, а саме: що гостріше ми відчуваємо безмір тієї нескінченності, яка відокремлює нас від Нього, то ближче ми до Нього перебуваємо, і що менше нам щастить визначити й уявити собі Його, то ліпше ми Його пізнаємо, то сильніше любимо.